Жертва, офіра, повірниця — обряд приношення дарів богам, духам, померлим предкам, іншим потойбічним силам, мета якого — умилостивити їх.

Із однієї з легенд українців Карпат довідуємося, що Бог-Творець постав із роси, а його супротивник (Арідник) — із піни. Арідник був скинутий у потойбіччя, бо ж прагнув заволодіти світом і ув’язнити Творця. Тоді божий народ став множитися на землі. «Коли ж намножилося людей, що давалися (Триюді-Аріднику та його слугам) «юдити». Бог пішов на гору і вибрав собі Повірницю — Жертву. Вона була колись така, як людина, і перебувала між небом і землею — на горі, де росли тільки афини  (чорниці). Вона живилася ними й була чистою. Бог посилав її на землю, аби вона йому оповідала, що діється на землі. Її неодноразово посилав Бог карати людей вогнем. І тоді вона перекидалася в гадину з крилами, а на кінці її хвоста була пацьорка (намистина), що світила на весь світ. Одного разу Бог послав її дивитися, що роблять люди на землі. Вона наїлася кардашини (м’яса), не могла летіти, приповзла на гору, і Бог прокляв її, аби, доки віку, лише повзала. Але за давні заслуги все ж довірив стерегти криниці з водою і пускати лишень тоді воду, коли люди принесуть їй живого чоловіка, дівку чи хлопця. Коли Жертва була голодна, то не пускала людям води, поки не кидали їй чоловіка, дівку або хлопця. Але знайшовся такий хлопець-святець, що вбив її…».

Жертовники наших предків стояли у Священних гаях, де перед статуєю Бога завжди горів вічний вогонь. Богам ніколи не жертвували щось бридке — їм потрібні любов, повага і щирість. Перед жертовником ставали на коліна і цілували землю. Несли найкращі дари: писанки, рушники, хліб. Уже згодом виникло поняття «жрати», «жерти»: жертва богам, яка належала і людям, і вони «пожирали» її перед лицем Бога. Деякі згадки маємо від часів князя Володимира, який навіть за християнства ще влаштовував жертовні трапези. Такі трапези закінчувалися іграми, піснями та танцями. Залишки жертвоприношень кидали у вогонь або в річку, закопували в землю або брали з собою як оберіг. Жертовна кров вважалася чудодійною. Усі ці обрядодійства чинилися з відповідними молитвами, що означало подяку богам за зроблене або прохання ласки на майбутнє. Стародавні місця жертвоприношень пізніше стали називати капищами.

Іноді обряд Жертвоприношення набирав жорстоких форм, коли богам віддавали живих людей. Так пише Нестор у «Повісті врем’яних літ» під 980 р., згадуючи про Перунів пагорб у Києві: «І приносили їм жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руська і пагорб той». Візантійський письменник X ст. Лев Диякон, описуючи похід Святослава, також звертає увагу на принесення в жертву полонених. Але вже в XI ст. у своєму «Слові про закон і благодать» митрополит Іларіон пише: «Уже не заколюєм ідолам один одного». Досить виразну картину кривавого ритуалу в одному з громадських капищ описано в старовинній колядці:

За річкою, за бистрою
Ліси стоять дрімучії,
Вогні горять великії.
Навкруг вогнів лавки стоять.
Лавки стоять дубовії.
На тих лавках добрі молодці,
Добрі молодці, красні дівиці
Співають пісні колядушки.
В середині їх старик сидить,
Він точить свій булатний ніж.
Котел кипить горючий;
Біля котла козел стоїть —
Хочуть козла зарізати.

На Андріївській горі, над пристанню в гирлі Почайни, у 1908 р. видатний археолог та історик В.Хвойка розкопав жертовник, присвячений Дажбогові. Вчений так змальовує видатну пам’ятку, як він пише, «доісторичної» культури Наддніпрянщини: «Серед руїн різних будівель, мабуть, найстародавнішими є руїни кам’яного фундаменту якоїсь загадкової споруди. Фундамент цей складався з різних за розміром каменів сірого пісковика, що набирали іноді химерних примхливих обрисів, а іноді мали наскрізні отвори… Із західного боку цього фундаменту було виявлено масивний стовп, у якому шари сильно обпаленої глини чергувалися з прошарками попелу й вугілля. Навколо — велика кількість кісток та черепів тварин, головним чином свійських».

Учені вважають, що овальний майданчик київського храму зі стовпом для офірувань був святилищем, куди заходили тільки жерці. Жертовник у святилищі був обернутий до народу, який молився на схід, а входив до храму завжди з заходу. Камені примхливих обрисів з отворами, очевидно, мали властивість трансформувати звуки так, начебто вони «йшли з неба» — від богів.

У «Велесовій книзі» читаємо: «А отці наші приносили жертву Дажбогові, і та на небі також святилася многократно»; «Ото греки всяке наговорюють на нас, що приносимо в жертву людей»; «Боги Русі не беруть жертви людські ані животини, єдине плоди, овочі, квіти і зерна, молоко і сур’ю питну, на травах настояну, і мед, ніколи живу птицю ані рибу. І це варяги богам дають жертву іншу і страшну чоловічу. А ми того не маємо діяти, бо єсми Дажбогові внуки і не ходимо стопами чужими».