Завмирання — народна назва летаргічного сну, який розуміють як тимчасову смерть, коли душа заснулого відвідує «той світ». З давніх-давен у народі були поширені чутки про завмирання людей (на три, п’ять, сім або дванадцять днів). Такі люди, коли знову верталися до життя, розповідали, що бачили у потойбічному світі. Наведемо одну з таких розповідей: «Як завмирала одна жінка, то розповідала, що бачила на тім світі свого чоловіка. Дивлюсь, каже, а мій чоловік сидить на лаві і в макітрі табаку тре. Хіба, питаюсь, і тут є такі, що нюхають? Ні, каже, це мені така кара за те, що я на тому світі табаку молов у празник».

У народних казках богатирі, убиті ворогами, воскресаючи при окропленні їх живою водою, промовляють: «Ой, як довго я спав!» — «Спав би ти вічним сном, коли б не жива вода і не моя допомога», — відповідає вірний друг. Вічний сон означає смерть, а летаргічний сон називають завмиранням. Тварини, впадаючи в зимову сплячку, завмирають на цей час. Сонце, що заходить, уявлялося засинаючим, а сонце, що сходить, — таким, що просинається. Померлих називають «усопшими» — від спати, або покійниками— від спати спокійним вічним сном. Збереглося повір’я: коли заходить Сонце, не можна лягати спати, щоб разом з умираючим днем і самому не заснути вічним сном. Усе це свідчить про близькість сну і смерті, і те вірування, за яким душа під час сну може залишати тіло та блукати в іншому світі, стало причиною, чому снам надається віщого значення.

«Завмирали» переважно люди старшого віку, хоча були випадки і з молодими. «Можна уявити собі, — писав П.Куліш, — як сильно діють на прості уми свідчення старого чи старої, яка тільки що повернулася з того світу. Жах і здивування не дають місця недовірливості. Слухачі на все життя зберігають переконання в справедливості фантастичного оповідання, і якщо з ким-небудь трапиться завмирання, він у хворобливому стані мозку легко може видавати те, що малювало йому колись уявлення, за бачене на тому світі».