Опубліковано: 03 Кві 2015 13:47
Захід — сторона, протилежна сходу, вважалася місцем вічної темряви; з ним пов’язували ідею смерті й пекла. Де вмирало Сонце, туди — уявлялося давній людині — відходили померлі предки. Із заходом Сонця ніби призупиняється споконвічна діяльність природи, мовчазна ніч охоплює світ, і все занурюється у глибокий сон. Зі зникненням яскравих променів Сонця починаються морози, земне життя завмирає, а людина засуджується на тяжку працю: вона змушена будувати житло, селитися біля домашнього вогнища, заготовляти їжу і теплу одежу. А тому з давнини склалося переконання, що морок і холод творяться іншою могутньою силою — нечистою, злою і руйнівною.
Отож далеко-далеко на заході, де кінчається земля, є велетенська брама. Вхід до пекельного царства оперізують вогні безвісті, що смердять сіркою. Там, серед чорноти, величезний трон, і на ньому сидить, підпираючи величезним жезлом небо і землю, величезний чорт. Тому-то предки, коли Сонце заходило, проводжали його із тривогою, а коли сходило, то радісно вітали його. Звичай ховати покійників до заходу Сонця пов’язаний із вірою у те, що так воно встигне довести небіжчика до царства мертвих.
