Вирій (вирай, ирій, ирай, урай, ір, ірей, тепличина) – назва раю, де росте світове Дерево життя, у верхів’ї якого живуть птахи й душі померлих. У вирії Сонце хо­дить близько від землі. Ця країна животворної благодаті лежить далеко на сході (за іншими джерелами — на заході) біля самого моря; туди прилітають зимувати птахи й комахи і звідти повертаються навесні. У вирії багато теплих джерел, тому цей край і називається тепличина. Гадюки лізуть у вирій по деревах подібно до того як душі покійників, перед тим як досягнути цієї країни, спочатку перебувають у кронах дерев. У стародавніх веснянках зберігся мотив відмикання вирію ключем. Золоті ключі від раю, за повір’ям, зберігаються у зозулі, тому вона й найраніше відлітає у вирій. Золотою ключницею називається й галка. Сойка тричі на рік (коли розквітне гречка, коли достигають хліба і коли випаде сніг) відлітає у вирій, однак ніколи не долітає: політає день, і їй одразу хочеться дізнатися, скільки вона пролетіла, а тому й повертається назад. О.Афанасьєв приєднується до думки тих учених, які вважають, що цей ключ — метафора не тільки дощу, а й сонячного світла: коли загоряються скарби, саме тоді й варто кинути ключ — і скарби залишаться на землі.

Давньоукраїнське слово «ир» має значення сходу Сонця і теплого місця, куди з початком осені відлітають птахи, як у народі кажуть, прямо на небо. Слово «вирій», деякі дослідники пов’язують з лат. viretum (місцевість, завжди вкрита зеленню), яке у видатного римського поета Вергілія (І ст. до н.е.) використано у значенні раю (у деяких районах вирець — квітник, купина; вирчик— розсадник). Саме там знаходяться ці «блаженні острови». Про зміїного царя Іра і царицю Ірицю згадується у білоруському заговорі: «Царь змеиный Ир, и царица Ирица!… Напусьциць на цябя Сам Господзь Бог, Сам Илля Пророк тучу цемну, пелену огненну и пожнець тя, поццнець тя и по веиру разнесець тя». Як зазначає Б.Успенський, ці імена перегукуються зі словом «вирій» у значенні казкової країни, потойбічного царства. Вирій безпосередньо пов’язується зі зміями, які повзуть туди до своєї матері, де й залишаються до першого грому навесні. Звідси ір –  отрута, в тому числі зміїна. З іншого боку, вырить – нашіптувати, наговорювати, ворожити, чаклувати; вырей — знахар, чаклун.

Володимир Мономах у «Повчанні» пише про птахів перелітних, які навесні «из ирья идут» за Божим велінням, щоб наповнилися ліси й поля їхнім співом. Про це знаходимо й у «Повісті врем’яних літ» під 1096р. Вважається, що лоно матері — це той же вирій, із якого приходить життя і куди повертається назад, щоб зародитися знову. Про вирій згадується у «Велесовій книзі»: «І ті світять зорями нам од Іру…»; «Се бо світло Іру йде до нас, і будьмо гідні того».

Навесні, за віруваннями, відчиняється небесна брама, і вісниками богині весни з того осяйного вирію летять на землю пташки-ириці. Про це співається у стародавній щедрівці:

Рання пташечка жайвороночка
Святий вечір, щедрий вечір!
Що рано з вир вилітає,
Ще по горах сніженьки лежать.
По долинах річеньки бринять.

В одній веснянці з вирію прилітає й сокіл, але за тим і шкодує:

Бідна ж моя головонька,
що я рано з вир’я вийшов…

Досліджуючи скарби XI—XIII ст., Б.Рибаков звернув увагу на жіночі прикраси — колти, на яких зображення простору між небом і землею, як пише вчений, можна вважати за «ирій». Верхній ярус прикрас подається у вигляді птахів із розпростертими крилами. На нижньому бачимо птахів, що ходять по землі. Середній ярус — це цікаві орнаменти, на яких зображено рослини у процесі запилювання: над ними літає насіння із сходами паростків.