Зібралися всі бурлаки
До рідної хати:
Тут нам мило, тут нам любо
З журби заспівати!
Ти, царице Катерино,
Що ти наробила?
Край веселий, край зелений
Панам роздарила!
Багатому роздарила
Від краю до краю,
А бідному козакові
Зоставила те, де поховають…

(Народна дума ХVІІІ ст.)

       Централізаційна колоніальна політика царату найбільших успіхів досягла на Україні в другій половині XVIII століття. Силоміць відібрано у місцевого населення й роздано російським та польським дворянам землі, знищено своєрідні форми місцевого врядування й замінено їх загальнодержавними, заборонено українську мову, дедалі більшого зневажання зазнають місцеві звичаї, національна культура, яка стала називатись “хлопською” або ж “мужицькою”… Усе це негативно позначалося на становищі українського народу, гальмувало його розвиток. Та найдошкульнішим ударом була ліквідація 1775 року Запорізької Січі, яка впродовж двох століть приваблювала українську еліту, в тому числі з давніх шляхетсько-боярських та князівських родів, що вели свій початок ще від князя Рюрика перспективою відновлення сплюндрованого полчищами Батия власної державності.

       Безкраї запорізькі степи давали прихисток не лише воїнам, справою котрих було здобуття “козацького хліба”, але й людям  тямущим у різних ремеслах та хліборобстві. В реестрах Війська Запорізького Низового можна  знайти представників інших народів, крім наших найближчих сусідів можна було зустріти навіть французів, шотландців, а також татар, калмиків, молдаван, грузинів, сербів, вірмен, угорців, латишів, литовців, естонців, шведів, албанців, арабів і вихідців з далекого Китаю, щоправда козаку іншої національності потрібно було обов’язково прийняти православну віру, а також вільно володіти козацькою мовою – цебто українською. Однак вихідці з інших країн були радше винятком і їх загальна кількість складала менше – 0,1 % від загальної чисельності Війська Запорізького Низового.

       Найвизначніші російські царедворці того часу, в тому числі  й сама цариця Катерина ІІ та князі Потьомкін і Румянцев, як і багато інших всіма правдами і неправдами намагалися записатися в один із 38 куренів Війська Запорізького Низового. Наприклад, Світлійший князь Григорій Потьомкін був записаний рядовим козаком одного із куренів під прізвиськом Грицько Нечеса. Саме рядовими козаками були записані в курені і інші російські царедворці, хоча в той же час вони мали офіцерські чини, як то поруччиків, капітанів та секундмайорів в лейбгвардійських Семенівському та Преображенських полках, створених в якості елітних підрозділів ще Петром І, це черговий раз підтверджує, що бути рядовим козаком Війська Запорізького Низового було надзвичайно престижним і модним, адже Запорізьке козацтво за своїм статусом в Європі прирівнювалось до лицарів славного Мальтійського Ордену, членами якого на той час  було багато монарших  родів Європи. В той же час російські вельможі  не без підстав убачали в Запорізькій Січі вкрай небезпечне для себе вогнище боротьби проти кріпосницького й національного гніту. Саме тому Катерина II радісно сповіщала, «что Сєчь Запорожская въ конецъ уже разрушена, со изтребленіемь на будущее  и самого названія запорожских козаковъ». І справді, два століття існувала Січ, і два століття по тому з історії українського народу випікалася пам’ять про це дивовижне творіння його. Згадаймо, український народ, не маючи своєї державності й прагнучи зберегти себе від татаро-турецького геноциду, а також, від соціального та національного поневолення Річчю Посполитою, створив козацтво, своєрідні збройні сили з основним форпостом його — Запорізькою Січчю. В указі від 3 серпня 1775 року, до речі, виданому аж через два місяці після підступної акції  (царські війська  захопили укріплення 4—5 червня; звісно, оголосити про це в усіх церквах, на майданах,  торгах було безпечніше,  вже остаточно  розгромивши повстання  під проводом  О. Пугачева), Катерина II називає ще одну важливу причину цього заходу: «Заводя собственное хлебопашество,  разторгали они темъ  самое основаніе зависимости ихъ отъ престола нашего, и помышляли конечно составить изъ себя посреди отечества область совершенно независимую под собственнымъ своимъ неистовым управленіемь».

       Певна річ, йдеться про такі страшні, ненависні московським феодалам різних мастей,  демократичні традиції управління та побуту, які існували в Запорізькій Січі, оточеній сильними монархічними державами, звичайно в рамках тих часів, тобто — феодальної республіки. Трагізм ситуації полягав у тому, що Московське царство оголосивши себе імперією і третім Римом, заперечувало право українського народу на південні землі, рясно политі його кров’ю в боротьбі проти татаро-турецьких агресорів.

       У війнах з Кримом і Туреччиною, які вела Росія в другій половині XVII—XVIII століть, українське козацтво, передусім запорізьке, будучи найкращою піхотою серед Європейських армій того часу, надало неоціненну послугу щойно пригнаним з під батога російським кріпосним мужикам, які тільки що замість армяка й лаптєй одягли зелені однострої й ківера в регулярній російській армії. Адже росіяни, як завжди вміли брати не вмінням, а кількістю. Про це мусила сказати в цитованому указі і Катерина II, однак скромно змовчала. Крім того, матеріальне постачання армії майже цілковито покладалося на людність України. Вчитайтесь у рядки цього документа, і ви за полудою царських слів побачите велич і трагізм українського народу, підступність ворожих замірів. А ще згадайте, що і по тому, й у найтяжчі в історії України роки, ті, хто відмовляв її народові в праві на вільний розвиток, завжди вдавалися до подібних аргументів, аби принизити, упослідити його, скалічити душу, позбавити гідності, а водночас і всього, що йому належить.

       Указ зберігається в Центральному державному історичному архіві України в столиці незалежної держави місті Києві (фонд 220, колекція Київської археографічної комісії, справа 630). Його було надруковано тільки один раз — 1970 року в збірнику документів «Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст.»,
виданому невеликим тиражем — З тисячі примірників, тож широкому читацькому загалові він невідомий.

       Встановлення в наш час пам’ятників російській імператриці Катерині ІІ є своєрідним блюзнірським натяком на те, що Ви – українці не годні бути вільними людьми, тобто козаками – Ви є спадковою власністю Російської імперії, тобто кріпаками…

СВІТ ВЕЛИКИЙ, КРАЙ ДАЛЕКИЙ, ТА НІДЕ ПРОЖИТИ

Світ великий, край -далекий, та ніде прожити:
Славне військо запорізьке хотять погубити.
Ой цариця загадала, а Грицько пораїв,
Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.
Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали,
Славні ж хлопці-запорожці пили та гуляли.
Ой вже ж москаль Запоріжжя кругом облягає,
А наш батько Калнишевський того й не гадає.
Ой із Низу, із Лиману вітер повіває,
А вже ж москаль, а вже москаль Січу обступає.
Васюринський козарлюга не п’є, не гуляє
Та все свого отамана рано пробужае:
«Та встань, батьку отамане, кличуть тебе люде,
Ой як станеш ти на башти — москаля не буде!»
А москалі не дрімали, запас, одбирали,
А московські старшії церкву грабували:
Та беруть срібло, та беруть злото, восковії свічі,
Ой заплакав пан кошовий з старшиною в Січі.
Ой взійшов же пан кошовий та на круту гору:
«Ой та не руйнуйте, люди добрі, хоч божого дому!»
А запорізькі отамани, як орли, літали
Та свого батька.кошового вірненько благали:
«Та позволь, батьку, позволь, батьку, із штихами стати,
Не одному генералу з пліч голову зняти!
Не позволиш із штихами — позволь з кулаками,
Ой щоб слава не пропала поміж козаками!»
А вже ж уступила одна дивізія та серед самої Січі,
Ой взяла ж вона січові гармати, всі козацькі здобичі.
Ой крикнув же а Калниш кошовий у Покровській церкві:
«Прибирайтесь, славні запорожці, як би к своїй смерті!»
Ой крикнув же та Калниш кошовий на Покровській дзвіниці:
«Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі й рушниці!»
Ой пливе щука з Кременчука, розбита із лука,
«Ой тепер же нам, Калниш кошовий, та з тобою розлука!»
Ой пішли, пішли славні запорожці а не пішки — дубами,
Ой як оглянуться до славної Січі — умиються сльозами.
А вже ж, уже славні запорожці п’яти показали…
Та встань, батьку, з домовини, кличуть тебе люде!
Ой як підеш на Вкраїну — по-прежньому буде.
Ой піди ж ти до столиці прохати цариці,
Чи не вступе царства-землі по прежні границі.
«Ой царице, наша мати, змилуйся ж над нами!
Віддай же нам наші землі з темними лугами!»
«Не на теє ж, запорожцю, москаля заслала,
Ой щоб твої луги й землі назад повертала!»
Текла річка, мала, невеличка, заросла лозами,
Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами:
«Ой великий світ, цариця, і всім ти владаєш,
А вже ж ти нас, запорожців, з місця споміщаєш,
Та все ж ти тих вражих панів та все награждаеш».

“Світ великий, край далекий, та ніде прожити.”
Козацька дума записана Д. І. Яворницьким у другій половині XIX ст. в с. Писарівці на Харківщині.
Друк, за вид.: Історичні пісні.— 1961.— С. 559.
Грицько — Григорій Потьомкін — російський державний і військовий діяч, генерал-фельдмаршал, фаворит Катерини II. Проводив політику в інтересах зміцнення абсолютиської держави. В 1775 р. з його ініціативи була зруйнована Січ і ліквідоване запорозьке військо. При розподілі українських земель одержав 100 тисяч десятин.

 Копія прісновідомого Указу Катерини ІІ