Після укладення в 1569 році ,так званої Люблінської унії польські феодали та дрібна шляхта, одержали необмежені можливості для придбання земель на Наддніпрянщині, котрі в цей час вже були густо обсаджені козацькими слободами та хуторами. Польська шляхта із завзяттям випрошувала у короля дарчі записи на так звані «вільні землі», а король охоче надавав такі грамоти.
Оскільки шляхта в себе вдома виросла на дармовій хлопській праці, вона і в Україні не визнавала ніякої іншої. До того ж навіть українські князі – спадкоємці Рюриковичів або Гедеміновичів, не кажучи вже й про іншу  українську людність в очах поляків були схизматиками, єретиками; вони й називали їх не інакше як «бидлом», «пся крев» – тобто собача кров, що правда перших за очі, то людям більш простого походження просто в вічі. На українських князів, сипалися злі епіграми і сатири, у яких розвінчувалося «фальшиве князівство», нібито привласнене «князями-смердами», висміювалися їхні «хлопські» звички і простонародний спосіб життя. Набув поширення їдкий жарт, ніби й саме слово «князь» бере початок від кувікання свині, якій защемило ногу тином. Нарешті, під тиском шляхти ухвалою сейму 1638р. було взагалі заборонене вживання князівських титулів для усіх княжих родів, окрім тих, чиї підписи стояли під актом Люблінської унії 1569р. Також значного утиску зазнавали нащадки давніх боярських родів, котрі вціліли після навали хана Батия,оскільки їм, як правило, польський уряд відмовляв у визнанні їх спадкових дідівських прав(нобілітації). А всі хто не мав підтвердження свого шляхетного походження, тобто нобілітації, автоматично позбавлялися права на дідизну (села, хутори, млини та інші угіддя). Нащадки тих із українських  шляхетсько-боярських родів, котрі навіть і змогли довести давність свого роду, зазанавали нападів. Яскравий приклад село Суботів, яке належало ще батькові Богдана Хмельницького і яке віроломно намагався відібрати Чигиринський підстароста Чаплинський. Таких прикладів в той час було просто безліч. Якщо ти українець, та ще до того ж православний, то будь ти навіть князем,  ти людина другого сорту, тобто холоп. За таких обставин у наших прадідів було два шляхи: або дійсно визнати себе селянином-кріпаком, або ж залишаючись гоноровим лицарем  іти на Запорізьку Січ, де заробляти козацького хліба, обстоюючи інтереси православної віри та дідівських вольностей. Суду на польського пана ніде не можна було знайти. Найбільші магнати не визнавали навіть королівських вироків.

Переважна більшість польських  шляхтичів гребувала будь-якою працею, крім військового ремесла. Вести господарство самостійно шляхтичі вважали принизливим. Не маючи охоти, а де-інде і змоги особисто управляти маєтками, пани, як правило, віддавали їх в оренду жидам разом із правом збирати доходи, судити і навіть карати «хлопів», адже в тодішній польській державі, не тільки селяни, але навіть нащадки давніх українських шляхетсько-боярських родів вважались хлопами. Народилася навіть приказка: «У кожного пана свій Янкель». Така політика надзвичайно загострила українсько-жидівські відносини.

        Корчмарі, кредитори, лихварі, торговці, посередники, орендарі представляли інтереси держави або великих власників і були виразно експлуататорською групою, яка тримала в кабальному становищі цілі села. Ділова мораль жидівського суспільства в Україні прощала шахрайство, яке неминуче викликало обурення ошуканих українців. До того ж, жиди часто до кривди додавали ще й образу. Найупослідженіший жид вважав себе вищим за козака і виявляв до нього грубу пиху. Не дивно, що період з часу підписання Люблінської Унії у 1569р. по 1648р.- час повстання Богдана Хмельницького, євреї навіть зараз називають “золотим віком єврейської нації”.  В умовах розгортання боротьби українців проти польського панування жидівська меншість потрапила в небезпечну позицію поміж двох бойових ліній. Зберегти нейтральність було практично неможливо.

       У польській політиці українці вбачали загрозу звести нанівець «наш руський бідний народ». Ця загроза викликала рішучість ліквідувати «панування ляхів». Прірва ненависті ставала дедалі глибшою, що надалі переросло в численні повстання козаків на теренах Наддніпрянщини. Вашій увазі ми пропонуємо послання із 17 ст., а саме народну Думу “Перемога Корсунська”. Дума не тільки цікаво і правдиво ілюструє велику історичну перемогу козаків над польсько-шляхетською армією в травні 1648 року під Корсунем, коли польські війська були розбиті вщент, а коронний гетьман Микола Потоцький взятий у полон і разом із М.Калиновським відданий Богданом Хмельницьким “у подарунок” кримському хану, але й показує правдиву мотивацію повстання козаків проти шляхетсько-жидівської сваволі.

ПЕРЕМОГА КОРСУНСЬКА

Ой обізветься пан Хмельницький,
Отаман-батько чигиринський:
«Гей, друзі-молодці,
Браття, козаки-запорожції
Добре дбайте,
Барзо гадайте,
Із ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод —
Козацька вода, 
Лядські дрова —
Козацькі труда».
Ой з того пива
Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.
Під городом Корсунем вони станом стали,
Під Стеблевом вони солод замочили,
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили.
За ту бражку
Зчинили козаки з ляхами велику драчку;
За той молот
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той не знать-який квас
Не одного ляха козак, як би скурвого сина, за чуба стряс.
Ляхи чогось догадались,
Від козаків чогось утікали,
А козаки на ляхів нарікали:
«Ой ви, ляхове,
Пеські синове!
Чом ви нас не дожидаєте,
Нашого пива не допиваєте?»
Тогді козаки ляхів доганяли,
Пана Потоцького піймали,
Як барана, зв’язали
Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.
«Гей, пане Потоцький!
Чому у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам’янськім Подільці побувати,
Печеного поросяти,
Куриці з перцем та з шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати
І житньої соломахи з тузлуком уплітати.
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!”
Тогді ляхи чогось догадались,
На рандарів нарікали;
«Гей, ви, рандарі,
Поганські сини!

Нащо то ви великий бунт-тривоги зривали,
На милю по три корчми становили,
Великії мита брали:
Від возового —
По півзолотого,
Від пішого — по два гроші,
А ще не минали сердешного старця —
Відбирали пшоно та яйця.
А тепер ви тії скарби збирайте
Та Хмельницького їднайте,
А то як не будете Хмельницького їднати,
То не зарікайтесь за річку Віслу до Полонного прудко
тікати».
Рандарі чогось догадались,
На річку Случу тікали.
Которі тікали до річки Случі,
То погубили чоботи й онучі;
А которі до Прута,
То була від козаків Хмельницького доріженька барзо
крута.
На річці Случі
Обломили міст ідучи,
Затопили усі клейноди
І всі лядські бубни.
Которі бігли до річки Росі,
То зосталися голі й босі…
Отеє, панове-молодці,
Над Полонним не чорна хмара вставала,—
Не одна пані-ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна пані-ляшка:
«Нема мого пана Яна!
Десь його зв’язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана».
Озоветься друга пані-ляшка:
«Нема мого пана Кардаша!
Десь його Хмельницького козаки повели до свого
коша».
Озоветься третя пані-ляшка:
«Нема мого пана Якуба!
Десь узяли Хмельницького козаки
Та, либонь, повісили його десь на дубі».

Р.S. По-перше: як ви гадаєте, шановний читачу, чи справедливо чинили жиди, коли ставили на 1 милю (1609 метрів) по три шинки? По друге: згідно реєстру війська Запорозького 1649 року у війську Богдана Хмельницького значаться прізвища 1324 шляхтичів із 663 староукраїнських  родів. Як ви гадаєте, чи були в них підстави повставати проти польсько-жидівського гноблення? По-третє: з якого дива перед повстанням Богдана Хмельницького, впродовж 25 років, по чоловічий лінії вимерли спадкоємці всіх давньоукраїнських князівських родів? (Острозьких, Слуцьких, Сангушків, Чорторийських, Пронських, Соломерецьких,  Головчинських, Крошинських, Масальських, Горських, Соколинських, Лукомських, Пузинів, Несвізьких, Збаразьких, Ружинських, Вишневецьких, Заславських, Корецьких і багатьох інших без ліку…). Яка заслуга отців єзуїтів в цьому дивному “поголівному вимиранні” чоловічої половини давньоукраїнських князівських родів ? І чому саме напередодні цього дивного вимирання польським сеймом була прийнята постанова, про те, що вдова українського князя, або ж шляхтича має право одружуватися лише на полякові, який після цього, ясна річ успадковував всі землі, а його діти і титули? Чому український шляхтич або міщанин продаючи свою оселю, мав право продати її лише поляку або жиду?

Костянтин Олійник козак Левушківського куреня Войська Запорозького Низового (рукою власною)

Дж. Лаурі. “Засідання сейму Речі Посполитої”   гравюра 1622 р.