Трійця — одне з найголовніших свят православного церковного календаря, яке відзначається на 50-й день після Паски (звідси друга його назва — П’ятдесятниця). В народній традиції день Трійці входить до циклу пов’язаних між собою святкових днів, які починаються з четверга сьомого тижня після Паски, який має назву Семик. Наступна помітна дата Троїцького циклу —субота в переддень Трійці, один із головних поминальних днів у році («родительська субота», «задушна», «троїцькі діди»). Після Троїцької неділі починався Троїцький тиждень (або Русальний, Проводи), у складі якого виділяються дві дати: Духів день (понеділок) і четвер, який має назви Навська Трійця, Трійця умерлих, Сухий день, Кривий четвер.

Трійця – триіпостасьне Божество: Отець, Син і Св. Дух. Характерним для предків було уявлення й про те, що Трійця складається із Спасителя, Богоматері і Миколи. Трійцю знаходимо у багатьох інших народів, і навіть окремі міста вважали обов’язком мати свою Трійцю.

Трійця — символ, що виражає триєдність. За давніми уявленнями, Трійцю складали Яв — світ явний, земний; Нав — світ невидимий, духовний і Прав — світ законів матеріального і духовного буття. Золоте Трисуття (Тризуб) — символ бога Трояна, який тримає три Сонця. Воскова свічка-трійця, запалена «живим вогнем» на Різдво молодого Божича-Сонця та на Водохрещу, — то Божа пам’ять про творення трьох небесних світил: Сонця, Місяця і Зорі, що їх принесло первовічне Дерево життя. Вивчаючи стародавній епос, учені зробили висновок, що епоха Хаосу змінилась епохою Космосу, тобто організованого світу, символом якого і є Світове дерево. Схема переходу від Хаосу до Космосу закладена і в композицію шедевра світової культури — славнозвісної скіфської пекторалі (IV ст. до н. є.). Зображення на ній складають три пояси, або яруси: підземне царство, населене чудовиськами-грифонами; рослинний світ; світ тварин і людей. На думку Б.Мозолевського, що відкопав цю пектораль, середній пояс якраз і символізує Світове дерево — символ Трійці, тобто родючості й вічного життя. Людина також уособлює триєдність, проживаючи три життя: у лоні, на білому світі, в могилі. Природа кожного з давніх богів була також троїстою, у тій чи іншій мірі мала зв’язок з потойбічним, земним і небесним світами.

Найпоетичнішим, що тісно ув’язується з природою, святом є вочевидь Трійця. Вся сукупність дійств — завивання вінків, Клечальна субота, П’ятидесятниця (Клечальна неділя), Русалії, похорон Ярила й поминання предків — так чи так суголосні з живою природою, яка для наших пращурів була найвищим духовним самоочищенням. Традиційно в Україні до цього свята готувалися заздалегідь, вважаючи, що в тривіаті християнських празників (після Різдва та Великодня) Зелені свята посідають одне з чільних місць.

До прийняття християнства це свято відзначали протягом шести днів — три перед сьомою після Великодня неділею і стільки ж наступного тижня. Церковний календар освячує лише три дні. Власне звідси й назва — Трійця. Стосовно її походження існує кілька гіпотез, які свого часу зафіксували співробітники Всеукраїнської академії наук. У 20-х роках у всі регіони було-розіслано детальний запитальник, в якому зверталася увага і на походження назви цього празника. В одних випадках інформатори повідомляли, начебто в цей день Бог створив землю і засіяв її зеленню (від цього й Зелені свята); інші вважали, буцімто Христос, Петро та Павло, йдучи дорогою, присіли під зеленою кроною дерева, а тому й триденне свято; дехто стверджував, що Христос, в’їжджаючи до Єрусалима на осликові, обрав собі шлях не по килимах, які розіслали багачі, а по галузках, котрими прикрашали путівець бідняки,— звідси й зелене клечання. В багатьох анкетах мовиться, що триденне свято пов’язане з Богоотцем (неділя), Богосином (понеділок) Богодухом святим (вівторок).

Що б там було, але Трійця вважається в народі одним з найбільших свят, що сформувалося в дохристиянські часи. Саме тому церковні проповідники змушені були залишити його в ранзі великих, хоч, як знаємо, в соборах відправи в ці дні не мають такої урочистості, як, скажімо, на Різдво або Великдень.

Наші пращури пов’язували з Трійцею буйність і живо-силля природи, в яку вони свято вірували. Це підтверджується всією сукупністю дійств — оздобленням помешкань травами та гілками дерев, а також русалієвими дійствами, проти яких виступала церква. Для дайбожичів літні дерева, особливо дуби, були священими, їм поклонялись, біля них влаштовували жертвоприношення й ритуальні обрядодії. Це ж стосувалося гаїв, озер, криниць і річок. Одне слово, довколишня природа була духовним опертям народної релігійної структури. Гімном та пошанівком природі призначалися й зеленосвятські дійства.

Здебільшого Зелені свята починались у п’ятницю. Жінки вдосвіта йшли до лісу, щоб заготувати лікарських трав. Дехто намагався нарвати їх «на дев’яти межах» і давав коровам, щоб було багато молока. У цей день збирали також і росу, якою лікували хворі очі.

У суботу, напередодні Трійці, селяни рвали материнку, чебрець, полин, лепеху й прикрашали запашним зіллям світлиці — обтикували лави, стіни, підвіконня, образи, а лепехою притрушували долівку. Надвечір на «клечану суботу» йшли босоніж («щоб дерево не всохло») до лісу й запасалися галузками клену, липи, ясена чи осики. Ними оздоблювали обійстя, ворота, тини, хлів, одвірки хати й стріху, а також оселю. Стежку, яка вела від дороги до порога — так звану «глетчану алею»,—обтикували високими галузками. Осикове ж гілля приправляли здебільшого в глухих кутках подвір’я — «щоб відьми не заходили». Традиційно це дерево, як ми знаємо, вважається «грішним». З нього не будували хат — «бо гроза влучить», не виготовляли ритуальних речей, не цямрували криниць. У Карпатах з «клечаною суботою» пов’язаний також звичай «просити вибачення» старших і найменших членів родини.

Особливо врочисто святкували П’ятидесятницю, себто п’ятдесятий день од Великодня. За дохристиянським віруванням на Зелені свята мерці вдруге з’являються на світ. З цього приводу М. Грушевський писав: «Від назви свята (Русалії, Русальний тиждень — В. С.) сі мерці, які ходять тоді, лякають або затягують до себе живих, одержали назву «русалок», при чім, як у наших «дідька», тут поміщались поняття душ померлих, нехрещених дітей з водяними й пільними німфами, духами збіжжя, і назва русалок і мавок (від назв — мерлець) перейшла на сі образи».

Наші предки ховали своїх рідних та близьких людей у лісах, горах, на роздоріжжях чи опускали у воду. Під час квітування жита (а Зелені свята здебільшого співпадають з цією порою) їхні душі, начебто, воскресають. Перевтілившись у русалок, вони намагаються оббивати на нивах цвіт, ламати жито, лоскочуть хлопців і дівчат. Тому молодь остерігалася ходити полями.

Небезпечні також потерчата та річкові мавки-дріяди. Якщо уодинці піти до річки чи ставка, то напасниці можуть затягти у воду й утопити. Натомість душі, що з’являються в лісі, не чинять наруг. У народі їх вважали добрими душами-ладами. Тому першого дня Трійці дівчата йшли до лісу, рвали квіти й плели віночки. їх тримали як обереги від русалок до Петрівки.

У деяких регіонах юнки «ворожили на вінках»: відносили їх до річки й пускали за водою — якщо вони сходилися, то власниця вийде цього року заміж. Одружені ж чоловіки та жінки вранці, взявши з собою їжу й питво, йшли до могилок. Молодиці речитативом «вели розмову» з покійниками — журливим голосом розпитували, як їм живеться на тому світі, оповідали про події, які трапилися протягом року, вибачалися за вчинені кривди тощо. Після цього скроплювали могилу питвом і залишали частину їства. Натомість родиною сідали за обрядовий обід. Невдовзі приходили й скоморохи — перевдягнені односельці, в масках та з музичними інструментами, і вчиняли розваги з танцями й співами. Засуджував такі дійства й Кирило Турівський: «Бесовския песни,— писав він,— плясанье, боубни, сопели, гусли, игральи наподобия роусальи».

Але хоч церква й забороняла організовувати подібні дійства, вони були вельми популярними серед народу. Деякі відголоски цього обряду—речитативне «розмовляння з предками» над могилками — збереглися й досьогодні в Сварицевичах на Ровенщині, а на Вінничині (село Хижинці) поминальну неділю справляють, не на Великодневі дні, а на Трійцю.

На Кіровоградщині «поминальний день» припадав на п’ятницю, в деяких селах Поділля — в суботу, а подекуди й понеділок. Жінки зранку, взявши мисочки з їством, йшли до церкви, наймали панахиду, а потім одвідували могилки. Переважно це призначалося самогубцям — тим, хто втопився чи наклав на себе руки. Таких хоронили обіч могилок.

На Херсонщині другого дня свят діти влаштовували цікаву гру «Завивати вінки». Дівчатка, вибравши найспритніших хлопчика та юнку, плели їм віночки і, оточивши колом, йшли гуртом через село з піснями. На Поліссі, прив’язавши до вола опудало з соломи, ганяли його вулицею, окрикуючи: «Родусь, родусь!». Ймовірно, що ці дохристиянські дійства пов’язані з проводами весни.

На значному терені України на «клечаний понеділок» після відправи в церкві гуртом обходили поля—«щоб град не побив посіви та засуха не випалила збіжжя». Такий похід супроводжувався піснями світського характеру. Наведу одну з них:

Із збором ідем, полон несем.

— Виходжай, зборе, з села на поле,
А з полянойки до царинойки.
Наша царинойка вся поорана,
Сріблом-злотом вся засіяна,
Стожовим пірком заволочена.

Гей на Великдень, на слов’янський день, Садило дівча зелене вино, Садило, садило, Богу ся молило:

— Спусти, Божойку, чорну хмаройку,
Чорну хмаройку, дрібного дощику —
Не й би ся прив’яло зелене вино,
Гей, вино моє зеленейке!

Третій — Богодухів день — завершував трійчанські свята. В кожному регіоні його відзначали по-своєму. З наявних у нас матеріалів найцікавіші обрядодії проходили на Лівобережжі, зокрема Полтавщині. Як засвідчував К. Семантовський, 1842 року він зафіксував у Лубенському повіті таке дійство.

Відзначали його лише дівчата. Вони вибирали з поміж себе «Тополю» — найудатливішу красуню. Вона мала ходити з піднятими над головою руками. Для зручності їх прив’язували до двох палиць, прикрашали стрічками, намистом та хустинами. Обличчя, щоб не впізнали «Тополі», обвішували віночками, а стан — різнокольоровими плахтами.

Під супровід пісень гурт обходив односельців. Господарі, до яких заходила віншувати «Тополя», зобов’язувалися щедро віддячити дівчатам. Після цього ватага йшла в поле, щоб розібрати «Тополю», Якщо дорогою зустрічалися односельці, то ведуча віталася лише поклоном голови.

Ця обрядодія мала свій цикл пісень. Ось зразок полтавського варіанту:

Стояла тополя Та посеред поля.

— Стій, тополенько, стійт
Стій, не розвивайся!

А на тій тополі – чотири соколи. Стій, тополенько, стій, Стій, не розвивайся!

На Чернігівщині побутував інший:

Сиділа русалка На кривій березі, Просила русалка – в жіночок наміточок, У дівочок сорочок:

— Жіночки-подружки,
Дайте мені наміточку.
Хоть вона худенька,
Та аби біленька.

Чи ще такий:

На граній, на граній Русалки сиділи, Сорочок просили. Сорочок просили:

— Дай, дайте, дівочки,
Молодії молодички,
Дайте сорочку!
Старенький дідько
По садочку ходе
Він оре-скороде,
Конопельки сіє.
Молодая молодка
По двору ходила,
Голубців манила:
— Шуги, шуги, голуби,
На дідові коноплі!
Да щоб мені їх не брать,
Білих рук не драть.

Полтавський варіант «Водити тополю» та чернігівський «Водити вербу» близькі до поліського «Водити куста». Принагідно скажу, що водять «Куста» переважно в неділю: зранку — дівчата-підлітки, перед обідом — юнки, а надвечір — жінки. Зібравшись таємно в лісі, вони вибирають за кустянку наисимпатичнішу дівчинку або жінку, вбирають її у зелене вбрання — голову заквітчують віночками та галузками з берези, а решту прикривають лепехою. Після цього кустянку ведуть у село із піснями, заходять до кожної хати віншувати господарів, які за це мусять оїдедрити подарунками.

Якщо, скажімо, два «Кусти» зійшлися посеред дороги, то між ведучими вчиняється «бійка»: одна з одної намагаються зірвати прикраси. Якщо пощастило це зробити, то гурт, в якого «роздягли» кустянку, припиняє свою дію. Для захисту іноді запрошували хлопців, котрі трималися осторонь і не брали участі в інших дійствах. Діючий обряд я записав недавно в селі Сварицевичах Дубровицького району на Рівненщині.

Ці чи подібні ігрові обряди в різних регіонах відзначали в одних випадках у неділю, як, скажімо, «Куста», в інших — в понеділок чи вівторок. До речі, вівтірковий, себто Богодухівський день завершував основні трійчанські свята.

Крім того, на Україні був звичай на Богодухів день освячувати криниці (вважалося, що саме в них найбільше переховується русалок). Після літургії селяни йшли хресним ходом до колодязів, щоб скропити їх свяченою водою. Спочатку батюшка освячував сільську громадську криницю, котра здебільшого знаходилась при в’їзді в село, а потім ішли до індивідуальних. Господарі, які хотіли позбавитися «нечистої сили в домівці», виставляли біля воріт стіл, накривали його скатертиною і клали хліб-сіль. ’Відчитавши молитву, священик заходив до хати, скроплював стіни, а потім всі будівлі — «щоб русалки не тривожили обійстя».

Хоч Зелені свята й пов’язані з теплою погодою — власне це були своєрідні проводи весни та зустрічі літа,— але в народі застерігали: «Прийшов Святий Дух— берись за кожух», «До Святого Духа держіть кожуха» чи «До Святого Духа не кидай кожуха, а по Святім Дусі в тім самім кожусі». Та що б там було, а Зелені свята таки одкривали ворота справжньому літові. «Трійця,— казали з цього приводу,— трьома святами багата: квітами, травами й рум’яним літом».

———-

Василь Скуратівський “Святвечір” книга 1. Київ.”Перлина” 1994р.

Валерій Войтович “Українська міфологія”. Видання друге. Київ “Либідь” 2005р.