Це символ космічного взаємозв’язку із Всесвітом; символ батьківщини; символ тепла і доброти; символ світосприймання; символ людини як духовного і фізичного начал Всесвіту.

Як стверджують укладачі посібника «Українознавство», житло — це певний мікрокосмос, у замкненому просторі якого проходить родинне життя.

У світовій символіці житло, зокрема будинок, символізувало жіночий аспект світостворення, а також сховище мудрості, традиції, життя.

Учений-психоаналітик А.Пейар пояснював, що образ житла, який з’являється людині уві сні, ототожнюється з різними рівнями людської душі і тіла, напр., фасад будинку позначає зовнішній вигляд людини, його особистість, або його суть. Значення поверхів визначається вертикальною і просторовою символікою. Дах і верхні поверхи відповідають голові та розуму, рівню самоконтролю людини. А весь будинок асоціюється з будовою людського тіла і його природними /фізіологічними і психічними/ функціями.

«Традиційна українська хата являла цілком оригінальний витвір народу, була самобутнім явищем в історії архітектури, високим зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій» /Скуратівський В. Берегиня. — С.74/.

Німецький географ Йоган Георг Коля, перебуваючи в Україні 1838 р., писав: «Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно». Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища, де народжувались, оберігались кращі сімейні традиції, що потім переходили у спадок дітям: любов до батьків, природи, пісні, до праці.

В.Скуратівський у книзі «Берегиня» про роль батьківської хати писав так: «Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова й пензля, вона буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою в доброту, високу людяність …»

Хата і весь замкнений цикл господарських будівель — «клуня, хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця» — були не тільки місцем поселення, а й носіями змістовних символічних знаків, які виконували як естетичну, так і символічну функцію. Вони були носіями інформації про соціальний стан, заможність, уподобання господаря, світоглядні позиції, відомості про склад сім’ї. За народними віруваннями, побудова першої хати приписується Сатані. Побудувавши хату, він не здогадався зробити вікон. Довго пригорщами він носив світло у хату з подвір’я, а потім, зневірившись, подарував Богові. Господь зробив три вікна, у хаті стало світло /Булашев Г. Український народ … — С.164/.

Число «три» традиційно стало складовою частиною символічного змісту хати: по вертикалі житло ділиться на три частини: призьба, стіни, дах, у житловій кімнаті, як правило, було три вікна, на фасадній стіні — три отвори /двері та два вікна/, житло найчастіше було трикамерним /сіни, хата, комора/, вікно робилося на три шибки, а настінні розписи розміщувалися трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші — відстанню від вікон до даху та призьби /Українська минувшина. — С.32/.

Три яруси житлового простору відігравали важливу символічну роль у взаємозв’язку обжитого простору з Всесвітом. Нижній ярус — це поєднання з матір’ю-землею, нижнім світом творення; верхній ярус житла — це зв’язок з небом, високою сферою світотворення; середній — людське середовище, яке зазнає змін, освоюючи обидва сусідні. Нижній ярус — то стіни з підпіччям, лави — межа світу наземного і підземного. Верхній ярус і стеля хати — це нібито небо, а сволок виконує роль охоронця оселі, лінії, на якій вона тримається і яку не сміють переступити злі духи. Елементи середнього ярусу — стіни, двері, вікна, простінки — це проміжок між ідеалізованою небесною сферою і підземним світом. Вікна і двері виступали в ролі канатів спілкування людини з навколишністю, наділялися магічними властивостями оберегів житла /Данилюк А. Українська хата. — С. 18/.

Крім того, хати розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній із стін — по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки над міжвіконням чільної стіни.

Широко побутували в Україні настінні розписи. Проте вже на кінець ХІХ ст. декоративні мотиви-розписи традиційного житла втратили свій символічний зміст /Українська минувшина…-С.31/. Український настінний розпис сягає своїм корінням ще часів трипільської культури. Про це свідчать археологічні знахідки, зокрема, зображення на стінах сови, барвінку, гілок з квітами, букетів. Прикладом кольорового оздоблення зрубних будинків є фарбування швів. На Лемківщині розмальовували на вхідних дверях «квіт» — своєрідну інформацію про склад сім’ї: гілка з листям барвінку символізувала жінок у родині, а гілка з зірками — чоловіків. Народжувалась дитина — домальовували гілку, а коли помирав якийсь член родини — малювали хрестик /А.Данилюк/.

Віками склалося так, що українська хата не мислилася окремо від вишневого садка, ставка, криниці над шляхом, куща калини біля неї, мальв та півників на припічку і чорнобривців та матіол у квітнику. Разом із вишитими рушниками, домотканими доріжками та мальованими коминами, що здавна прикрашали хату і захищали її від ворожих людині сил, українське житло становило цілісну систему і слугувало своєрідною візиткою українців як нації у світі. На тому місці, де мала стояти хата, господарі здійснювали ряд ритуальних дійств, що відігравали головну роль у визначенні місця майбутньої садиби. Будували хату толокою. Господиня готувала обід, а коли приходив час, розстеляла скатертину на місці майбутньої покуті і розставляла спеціальні страви. Чарку пили один за одним по колу за ходом сонця. Завершити будівництво поспішали до заходу сонця, по закінченні ставили на східному причілку гілку. Свіжа зелена гілка — символ нового житла /Скуратівський В. Берегиня. — С.72-73/.

Щодо походження назви «хата» існує чимало гіпотез та думок. Харківський вчений Г.Успенський та Д.Бантиш-Каменський виводять цей термін з німецької nutte /курінь, хижа/, а академік А.Кримський і археолог В.Седов відстоюють думку про її витоки з іранських мовних джерел.

Внутрішня площа хати, її забудова по всій Україні була схожою, хоча у кожній місцевості у внутрішньому інтер’єрі відбивалися як національні, так і регіональні етнічні риси життя українців. Кожна хата являла собою завершений твір мистецтва, побудований за законами краси й досконалості. Внутрішня площа хати поділялася на робочу, обрядову і побутову. Робоча площа — це піч, мисник, ложник; обрядова — стіл на покуті; побутова — це піл або ліжко, скриня, колиска, ослони, лава. Стіни, вікна, двері, карниз печі, поріг були орнаментовані з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, які містили у собі магічну та символічну інформацію.

Польський письменник Ю.Крашевський у ХІХ ст. про українську хату писав так: «Є піч, на виступі якої горять смолисті скіпки. В глибині — кросна, колиска, стіл, оточений лавками. Біля дверей цебер, коцюба. На полицях горщики і стара кварта. В куті під іконою „Діві Марії“ — хлібна діжа, над дверима і вікнами — хрестики і символічні знаки …»

Перед столом ставили ослін, тобто лаву на дерев’яних ніжках. Від печі до причілкової стіни на жердці зберігали побутові тканини і буденний одяг. Стіл завжди стояв у кутку, навпроти печі /див. Стіл/. Найсвятіше місце в хаті — покуття /див. Покуть/.

Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Піч — це вогонь, вогнище, звідси поширена метафора — родинне вогнище. Вогнище було символом непорушності сім’ї, його збірним пунктом і святинею. У печі жив цвіркун — дух предків. Під час сватання піч виконувала роль обрядового символу: “Дівчина колупала піч, благаючи захисту від родинного оберегу, після похорону трималися за піч, щоб не боятися покійника. Українці вірили, що піч любить домовик, має в ній своє місце. У хаті не можна було лихословити. Народне прислів’я переконує: «Сказав би, та піч у хаті». Вогонь із печі вважався священим. Люди поклонялися йому, звеличували його.

Традиційно українська хата мала троє вікон: покутнє, застольне та навпроти печі. У багатьох було ще маленьке віконце над піччю. Вікна — «очі» хати, що освітлюють житло, «зв’язуючи замкнутий внутрішній простір з безмежжям зовнішнього світу» /А. Данилюк/.

Комунікативну функцію зв’язку хати з навколишнім світом здійснювали поріг та стіни. З сіней були входи до хати, до комори, на горище. Тут зберігалося зерно, речі, кошики, жорна. У сінях були полиці для посуду. Тут тримали борошно, картоплю, молоко, інші продукти. Коморі люди здавна приписували чудодійну силу.

Зовнішнім оберегом хати була призьба. Її обводили рудою глиною, застеляли домотканими доріжками. Призьба виконувала не тільки господарські функції /утеплювала хату, була місцем, де сушили мак, провітрювали часник, цибулю/, а й мала своєрідну роль об’єднуючого начала, де збиралася родина разом.

Крім того, призьба мала символічне коло, що замикало простір хати, оберігала її від посягання злих сил.

Українська хата, як правило, виходила до вулиці причілковими стінами, тому декоративно оздоблювалися і фронтони, де часто дах завершувався фігурною оздобою у формі кінської голови, вона вважалася оберегом від злих сил. У деяких місцевостях на гребені з обох боків зустрічалося різьблене зображення змії, образ якої символізував вічність, мудрість і життя. Інколи фронтонові дахи прикрашалися великими розетами — символом сонця, зустрічались також зображення птахів, квітів. Обов’язковим компонентом житла українців були не тільки хата, але й двір. Як правило, двір був огороджений. За давніми віруваннями, огорожа оберігає людей від нечистої сили, це магічне коло, куди не потрапляють злі духи. Вони виконували символічну і емоційну роль: часто на полотнищах високих воріт робили декоративні прорізи у вигляді ліній, розет, що символізували життя, розквіт та плодоносну силу землі /див. Ворота/.

Приміщення, що входили до складу житла українців, були такі: хлів, клуня, саж, повітка, колиба, ями для зберігання картоплі, буряків, капусти, льох, погріб, млин, кузня. Млин був символом вінця хліборобської праці, годувальника, гуртівника, розважальника /Скуратівський В.Берегиня. — К., 1998. — С.127/.

Разом з тим, народні вірування стверджують, що млин — улюблене місце перебування чорта, через те й дерево з млина не годилося брати на інші будівлі, особливо в дім, бо туди перейдуть і пацюки. Дерево з млинової будівлі можна використовувати тільки на приміщеннях для свиней /хлів/; чорт до цих приміщень не перейде, бо він боїться свиней /свиня — міфічний образ сонця, а чорт — пітьми/ /Булашев Г. Український народ … -С.167/. Полюбляв нечистий селитися також у повітках, особливо призначених для коней. Їх ніколи не можна освітлювати, не можна там свистіти, аби не дратувати чорта, бо може замордувати коней. І, нарешті, жодна українська хата не мислиться без колодязя — «журавля», що в наш час став символом України /див. Криниця/.

А.Данилюк називає українську хату історичним явищем, стверджує, що її «генетичне коріння сягає в глибини віків». Маючи такі прекрасні символи, наш народ зберіг і досьогодні свою історію, культуру та щедру душу.

А українська хата мислиться нескінченним ланцюгом людських доль, що простягнувся аж у Всесвіт. В українській літературі батьківська хата стала величною метафорою у творчості О.Довженка, В. Симоненка, Олеся Гончара, Лесі Українки, Т.Шевченка, Д.Павличка, А.Малишка.

    Хата моя, біла хата,
    Символ тепла й доброти.

А хата Шевченка, Франка і «білий будиночок» Лесі Українки стали символічними колисками, де народились українські генії, де виплекався дух, розум, совість, надія нації, і в цьому плані символізують Україну, її духовне начало серед держав світу.

* Словник символів, Потапенко О.І., Дмитренко М. К., Потапенко Г.І. та ін., 1997.