Земля — одна з основних стихій світотворення (поряд із водою, вогнем і повітрям); центральна частина триєдності Всесвіту (небо — земля — пекло), населена людьми і тваринами; символ жіночого начала, материнства; осмислюється як прародителька і мати-годувальниця всього живого. Земля — велика берегиня вічнозеленого Дерева життя. Небо і земля уявлялися як безсмертне подружжя, що символізувало чоловіче й жіноче начало, батька і матір. В одному стародавньому рукописі так прямо і записано, що русичі «землю глаголють матір’ю», а «отець їм є небо».

Ідея створення землі у народних віруваннях виходить від Бога: «Розгадав собі Господь за святу землю і плоди, і всякі порядки». Для її виготовлення використовується пісок (глина), котрий сатана дістає із дна моря після триразового пірнання. За іншими джерелами, земля постала шляхом розсіювання її Всевишнім. На Гуцульщині маємо цікаве поєднання теологічного й аграрного мотивів: земля — це зліплена Богом паляниця.

У західноукраїнських колядках є оригінальний мотив створення світу птахами. Голуби спускаються на дно моря за піском, з якого постане земля. Дослідники вважають, що цей мотив має давніше походження, ніж той, що пов’язується з Богом. І.Нечуй-Левицький зробив спробу реконструкції останнього і дійшов висновку: «Господь — то той самий сивий сокіл або два голубойки, бо він створив землю, так само як і вони, з піску. Тут тільки ні з сього, ні з того боку приточений чорт, позичений в іншої системи. Він поставлений тут замість самого мирового дерева й уособлює собою небесні грізні хмари, темні зимові сили, що змагаються нарівні з світлими силами».

Неказкова проза містить цікаві дані стосовно розміру створеної землі. Народ уявляв її невеликою, наприклад у вигляді хлібини, верети, крихти тощо. Такі порівняння, ясна річ, виходили зі звичного місцевого етнографічного середовища.

Культ землі у наших предків був одним із давніх і основних. Він породив цілий сонм земних богів: Триглава, Велеса, Діванну, божеств весни, зими, літа й інших. У Землі-Матері є багато вищих сил, яким вона наказує бути посередниками між нею та людьми. Ці сили родять із землі все, що росте на ній. На день святого Урая (Юрія), коли щойно починали зеленіти перші сходи, люди йшли на жито у супроводі священика. Після благословення та освячення ниви святою водою одружені молоді люди парами лягали на засіяне поле і перекачувалися по ньому декілька разів, щоб бути сильними і здоровими, як Юрієва роса, та з вірою, що це сприятиме росту сходів.

Із силами землі особливо споріднена жінка, мати, господиня, бо з лона матері теж приходить усе живе й повертається назад, щоб прибути звідти знову. Власне земля у предків не персоніфікувалася в богиню, але її й без того поважали як праведну, святу, Божу. Невільно без потреби бити києм по землі, бо це гріх і їй болить. Найбільше свято для Матері-Землі — коли вона будиться від довгого зимового сну, а у Духів день земля – іменинниця, і не можна тоді в землі нічого робити, бо їй болить. Давня приповідка говорить: «Держімося землі, бо земля держить нас». Предки до останнього подиху боронили рідну Матір-Землю, бо то було їхнє життя. Повернувшись із чужих країв, воїн насамперед сходив на високий пагорб, кланявся сторонам світу, з піднятими до неба руками промовляв молитву, а потім ставав на коліна і цілував землю. Земля — найвірніший свідок, а тому нею клянуться, бо свято вірять, що Земля-Мати не простить того, хто не дотримує слова. Під час весілля дівчині, бажаючи щастя, кажуть: «Будь квітуча і родюча, як земля». Земля може розступитися й поглинути грішника, а по смерті може й не прийняти, і той вештатиметься неприкаяним, а коли й похований — не згниє. Ще й дотепер збереглися прокляття: «Бодай тебе земля поглинула!», «Бодай тебе свята земля не прийняла!». Коли людина заприсягнеться і з’їсть при цьому землю, то такої присяги ніхто не зламає.