За народними віруваннями, проявом Божої кари була насамперед блискавка. Якщо вона розтрощить дерево так, що воно засохне, то до нього не можна доторкатися: адже тут прикутий небесною стрілою злий дух і можна ненароком звільнити нечистого. Якщо таке дерево не засихає — це знак, що злий дух умудрився втекти від Божої кари. Шукаючи собі сховище, чорти ховаються у волосатих тваринах, здебільшого котах і собаках, і тому, коли буває гроза, і тих і інших виганяли з хати, щоб уберегтися від Божої кари. Предки вірили, що вбита грозою людина очищається від усіх гріхів, у Литві таку людину визнавали святою. Поряд із цим гроза називалася в народі божою ласкою і божим милосердям: «Загорілося від Божої ласки», «Його убило Божою ласкою», «Запаліть свічку та моліться, дітки! Божа милість заходить».

Гадюки іноді також є знаряддям Божої кари. Про те розповідає легенда. Одна мати надто часто ходила провідувати свою заміжню дочку і цим зрештою набридла тій. Раз прийшла вона, коли дочка спала. Прокинувшись і побачивши матір, дочка розсердилася, вилаяла її та сказала: «І чого тільки вона тут вештається!» Мати пішла зі сльозами, а дочка знову заснула. І сниться їй, наче хтось каже: «Піди в сад і візьми там два сувої полотна». Прокинулася вона, пішла в сад — і справді побачила два сувої полотна. Взяла вона їх, повісила собі на плечі й понесла. Раптом із тих сувоїв утворилося дві гадюки, які вп’ялися злій дочці у груди і геть приросли до них. Так вона й померла з гадюками.

Божа кара — також назва звичаю, який був поширений у середні віки. Це випробування винуватця вогнем, водою, залізом або через двобій. Наприклад, підсудний повинен був простояти певний час на розпеченому залізі або доти тримати на ньому два пальці, поки не виголосить присягу на доказ своєї невинності; якщо ж забере пальці раніше, то його звинувачували й страчували. У селах використовували ще такий спосіб: скликали всіх запідозрених і роздавали їм у руки запалені скіпки однакові за довжиною: чия скоріше згорить, той і винуватий. Підозрюваного примушували цілувати дуло зарядженої рушниці, а жінку, звинувачену в чарівництві, кидали у озеро чи річку: якщо вона плавала на поверхні води, то визнавали відьмою, а коли тонула — невинною.