Криниця – символ батьківщини; здоров’я, сили, багатства, родючості; святості і чистоти; краси, вірності; безсмертя народного духу; розлуки, туги; високої духовності.

Символіка криниці тісно пов’язана із символікою води. Практично всі народи світу обожнювали водну стихію. Напр., володарем озер, джерел, колодязів у тібетській міфології був Лу, у древньоарабській – Нахі. Корейці у давнину поклонялися водяному духу Мульквісіну, який жив у криниці, річці. У слов’ян володарками криниць вважалися Віли /Вили/ – чарівні дівчата з крилами. За даними митрополита Іларіона, українці вірили: “у криниці живе окремий криничний дід – криничник”.

Із криниць щодня брали воду для пиття, варива їжі, прання, купання дітей тощо. Саме біля них збиралася молодь на свята, водила хороводи, жартувала, освідчувалась у коханні. Звідси, напоївши коней, їхали козаки боронити рідну Україну. Тут прощалися з милою. Біля криниць ворожили, їх щоразу очищали, освячували. Традиційними були походи усім селом до криниці. Парубки спільно чистили їх, упорядковували, дівчата прикрашали їх вінками, клали на цямриння запашне зілля /див. Зілля/, у воду кидали аїр, любисток. Це, за віруваннями, проганяло лихі духи, умилостивлювало русалок, криничників.

Ось чому, як пише С.Килимник, в українців криниця – “символ здоров’я, сили, багатства, родючості, плодючості, святості, чистоти. А для молоді – це символ дівочої краси, вірності, але й розлуки, суму, туги, жалю” /Килимник С. Український рік… – Кн. 2. – С. 415/.

Хвилюючим символом чоловічої вірності була так звана криниця-вдовиця. Коли помирала раптово кохана дівчина, парубок, бувало, вже не одружувався ніколи, “на віки залишався вдівцем”. Причому він сам, без сторонньої допомоги, копав у полі криницю. Часто вода з’являлася на 20-30 метрів. Щоправда, дозволялося допомогти парубкові витягувати нагору землю. І все одно така робота тривала часто-густо кілька місяців. У давнину криниці були громадськими, їх копали кутком біля перехрестя доріг. Цямриння опоряджали вирізьбленими силуетами пташок, тварин, оздоблювали розмальовками. У дбайливих господарів обіч висаджували вербу чи калину, квіти, ставили лавку.

У фольклорі, літературі часто постає образ криниці як пахучої квітки, живої істоти. Оспівані у піснях, криниці символізували батьківщину, рідне село, кохану, непорушну віру у безсмертя народу, джерело його високої духовності.
Уклонилась, повела мене в світлицю,
Пригощала за столом новотесовим.
Пив я воду, пив холодну із криниці –
Срібнодзвонну, срібноплинно-проліскову.
/Б.Олійник/.

Словосполучення дзвонкова криниця в сучасній поезії вживається у символічному значенні “джерело, витоки, коріння, основа” /С.Єрмоленко/.
“Ти кличеш мене додому, ти пахнеш мені катраном,
Моя дзвонкова кринице, дивися ж не обмілій”
/Л.Забашта/.

О. Потапенко.

КОПАВ, КОПАВ КРИНИЧЕНЬКУ

Копав, копав криниченьку
Неділеньку – дві…
Любив козак дівчиноньку
Людям – не собі!

Ой жаль-жаль
Мені буде –
Візьмуть її люди!
Візьмуть її люди –
Моя не буде!
Ой жаль-жаль!

А вже з тої криниченьки
Орли воду п’ють…
А вже мою дівчиноньку
До шлюбу ведуть.

Ой жаль-жаль
Мені буде –
Візьмуть її люди!
Візьмуть її люди –
Моя не буде!
Ой жаль-жаль!

Один веде за рученьку,
Другий – за рукав,
Третій стоїть, гірко плаче –
Любив та не взяв!

Ой жаль-жаль
Мені буде –
Візьмуть її люди!
Візьмуть її люди –
Моя не буде!
Ой жаль-жаль!

Українська народна пісня ХVІІІ ст.

       ДЖЕРЕЛО — за народними уявленнями, несе чарівну й цілющу воду. Відразу після створення землі, щоб наповнити її морями, річками, джерелами, Бог наказав іти дощам, а птахам розносити дощову воду в різні джерела по всьому світі. Обрядові ходіння до джерел відбувалися на день Юрія, в останні дні Страсного тижня, на Великдень, Вознесіння, Трійцю, на Русальному тижні, на Купала, а у зимню пору — на Різдво, Новий рік і особливо на Водохрещу. Біля джерел здійснювали лікувальні та очищувальні маніпуляції: у проточній воді обмивалися жінки, щоб позбутися безплідності; нареченій лили воду через сорочку, «щоб легко рожала»; проточну воду бризкала собі на груди рожаниця, коли у неї пропадало молоко. Повсюдно відомий ритуал водіння молодих до джерела або колодязя після першої шлюбної ночі. Біля джерел влаштовували гадання, обряди викликання дощу, ритуали символічного «годування» води, жертво¬приношення і т. ін.

“Українська міфологія” Войтович В.М. 2005 р.