Преображення Господнє або Спас. За народним календарем 19 серпня. Як святкували та що їли.
Опубліковано: 01 Січ 2009 01:07

У Старому Заповіті заповідалося приносити перші плоди землі (перший сніп нового врожаю, перші овочі, перший виноград) для посвячення їх Богу. Ця традиція перейшла і в новозаповітну звичаєвість. Церковним уставом було відписано освячувати грона винограду в день Преображення  Господня (на Спаса, Спаса Другого, Спаса яблучного — 19 серпня), а саме тоді коли вони повністю досягають зрілості. Оскільки на більшій території України виноград до тієї пори ще не вистигав, на Преображення святили яблука, груші, сливи та іншу садовину, а також городину і мед. Нині з появою холодостійких сортів святять і виноград.

Святити садовину й городину ходили до церкви лише жінки й чоловіки. Дівчата навіть не підходили до церковної огорожі, боячись, що їм піднесуть яблуко (в них це називалося «сором», можливо, через старозаповітну легенду про спокусу яблуком Єви).

До Спаса взагалі не можна було їсти яблук. Рідко хто нехтував цим звичаєм, а надто суворо дотримувалися його люди, в яких коли-небудь помирали діти. За повір’ям, Матір Божа на тім світі не дасть яблук дітям, чиї батьки порушили цю заборону. За іншою версією, яблук до Спаса не їли, бо саме яблуком змій спокусив Єву, Єва спокусила Адама, і відтоді скінчилося райське життя перших людей.

Можливо, справжнє пояснення цього звичаю є більш прозаїчним, аніж наведені вище легенди. Адже культові заборони споживати перші плоди до повної їх стиглості відомі багатьом народам, навіть тим, що знаходилися на первісній стадії розвитку. Вірогідно, вживання незрілих плодів викликало шлункові розлади, тому ця заборона, маючи суто раціональну основу, згодом набула сакрального змісту.

На середину серпня достигали більшість сортів яблук і груші-спасівки. Їх уперше зривали і несли святити до церкви разом із медом у стільниках. Також освячували цілющі трави, спілу городину, квіти. Первинне значення свята, очевидно, й полягало у відзначенні достигання садових плодів. Після освячення пригощали одне одного струдлями, пирогами з яблуками, свіжими плодами. Роздавали садовину дітям і старцям. Вірили, що чим більше роздаси, тим кращий урожай чекатиметься наступного року.

Після церковної відправи вдома влаштовували гостини. Готували борщ та інші страви, але обов’язково на столі були всілякі пироги з яблуками, вареники з яблуками й медом і свіжі яблука та груші. Хто мав пасіку, запрошував сусідів на мед. Частування медом на Спаса означало поминання покійних родичів і близьких. Мед брали з вуликів ціле літо, але після Спаса все зібране бджолами залишали їм на зиму. Приказували: «До Спасівки бджола на пана робить, а потім — на себе».

Пили домашнє яблучне вино, наливки з ягід, виготовлені переважно на цукрі, та неміцні (20-25°) настоянки — горілки на цілющих травах або також на ягодах. Робили кваси: сирівець з усілякими доповненнями, буряковий, яблучний тощо.
Спасівські струдлі готували з пісного тіста без яєць і сметани. До борошна додавали дрібку солі й соди (дуже мало), олію, воду і замішували «молоде», тобто негусте, тісто. Потім робили з нього товсту качалку розміром з руку до ліктя і стукали поперемінно обома кінцями по стільниці, аж поки воно вкривалося пухирями. Тоді загортали у вогкий рушник і ставили на холод. Через 2-3 години, розділивши на частини, кожну вимішували ще раз, робили з тіста м’ячики і розкачували тоненькі коржі. На кожного коржа клали порізані тоненькими скибочками солодкі яблука і загортали у завиванець. Яблука іноді посипали сухарями і цукром, іноді їх попередньо трохи підсмажували в олії. Пекли на великому жару, попроколювавши вершечок виделкою (щоб струдель не тріснув під час випікання) і добре змастивши олією спід дека і верх струдля. Вийнявши, обливали медом або присмачували цукром.
 
З 14 по 28 серпня триває Спасівській піст — Спасівка (починається від Маковея і закінчується Першою Пречистою — Успінням Пресвятої Богородиці). Дехто вважає його продовженням Великого посту. Тому, всупереч звичаям порушувати Петрівку, на Спасівку постували обов’язково. Вважали, що це — найлегший із річних постів. І справді, вже достигали не лише садовина й городина, а й зернові, бобові та баштанні культури. Казали: «Спасівка — ласівка, а Петрівка — голодівка».

На Спаса, як правило, завершували жнива і святкували Обжинки. Цей стародавній звичай подекуди зберігся до наших днів. З нового врожаю сплітали обжинковий сніп і вінок, який одягали на голову вродливій дівчині. Повертаючись із поля, співали:

“Прочини, господарю, ворота,
Занесем тобі віночка із золота;
Він не із золота, з із жита,
Да позволь тобі, Боже, спожити,
На друге літо заложити.

На жнива заможні господарі залучали до роботи наймитів, а середняки й бідні збиралися на «толоку» — громадську допомогу. Закінчивши жнива в одного, переходили до іншого і т. д. Немічним і вдовицям толоку робили громадою, не беручи від них плати, а лише вдовольняючись обідом:

Ой, женчики, до краю, до краю,
На вечерю паляницю покраю.
Нз вечерю паляницю покраю,
Дві бочечки горілочки поставлю.
Дві бочечки горілочки,
А третю —- вина,
Подякую женчикам за жнива.

Обжинковий сніп зберігали до Різдва, робили з нього різдвяного дідуха, а після святок молотили і зсипали зерно до посівного, щоб примножити врожай. На Спаса у церкві разом з яблуками та грушами, всілякою садовиною та городиною святили також обжинкові вінки. Їх берегли до весни, щоб покласти на землю в перший день сівби, а потім, вимолотивши, змішати зерно з посівним. Таким чином «годували» землю-годувальницю, сподіваючись, що вона віддячить щедрим урожаєм.

Щоб умилостивити землю-матінку, селяни зазвичай приносили їй своєрідну жертву. Коли дожинали останню ниву, залишали на ній клаптик, колосся вгорі біля зерен зав’язували в пучечок червоною ниткою або стрічкою. Заплітали або закручували косу чи китицю, заламували її до землі і так лишали на полі. Називали це «Спасовою бородою». Під «бороду» часто клали окраєць хліба із сіллю і ставили воду, сподіваючись таким чином забезпечити урожай на майбутній рік. Зерно з «бороди» вилущували прямо на землю, примовляли: «Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода!» — і закінчували: «Роди, Боже, на всякого долю: і скотини, і тварини, і бідного, й багатого, і дурного, й головатого, і старого, і малогої». Співали обжинкових пісень:

Сидить півень на копі,
Дивується “бороді”,
Ой, чия ж то “борода”
Сріблом-злотом обвита?

Ой, чуй, пані, чуй,
Вечеряти нам готуй!

А ми жито ізжали,
Щоб за рік знов діждали:
Скільки в небі зірочок,
Стільки на полі копичок
Ой обжинки,
Наш паночку, обжинки,
Дай нам ще меду й горілки.

Кожен із хазяїв мав за честь прийняти толочан як найдорожчих гостей, нагодувати й напоїти їх досхочу. Пані дійсно чула здалеку обжинкову пісню і була готова подати женцям добру вечерю. Скнара, за повір’ям, міг бути покараний неврожаєм у майбутньому році. Тому на обжинковій вечері завжди було доволі їжі. Чільне місце посідали борщ, каша або галушки, вареники, пироги, кисіль з яблуками й наливки та настоянки.

У XIX столітті ще готували хмільний мед. Робили це не всі, нечасто і лише ті хто тримав великі пасіки. Квасний мед був ласим почастунком, тому женці співали:

Вийди, господарю, у цей час,
Викупи віночок у нас,
Що дівчата плели,
Що медочок пили.
Вінок — на кілок,
А дівчатам – медок!

Давньоукраїнська традиція, яка сягає своїми витоками Київської Русі, приготування і споживання хмільного меду поширювалася не лише на князівські бенкети і учти, а й на князівську дружину та на простий люд. Мед і віск були одними з основних продуктів експорту в добу Київської Русі. Тоді мед значно ширше вживався у повсякденному і святковому побуті, ніж у пізніші часи — XVIII, XIX і XX століттях. Майже при кожній садибі існували спеціальні сховища для хмільного меду — «медівниці» і для прісного меду — «медуші», що охоронялися так само ретельно, як тік, клуня й комора. Варили мед у переварах або варницях, у великих чанах. Після охолодження його відціджували і ставили бродити. Щоб прискорити бродіння, в окріп кидали шишки хмелю. Жоден бенкет, жодне свято чи тризна не обходились без меду. Про князя Володимира згадується у старих текстах (996): «Сотвори праздник велик, варя 300 провар меду». Розповідаючи про смерть князя Федора Святославовича, літописець з гіркою іронією говорить про поминки, називаючи їх «весіллям»: «Сватба пристроєна, меды изварени, невеста привезена, князи позвани» (1233). Княгиня Ольга, влаштовуючи тризну за вбитим чоловіком (945), князем Ігорем, примушувала древлян, винуватців у його смерті, «пристроити меды многы». Мед обов’язково подавали на княжих бенкетах, ченцям у монастирях, його пили навіть діти. І лише в піст церква суворо обмежувала споживання цього напою.
Пізніше, із занепадом бджільництва, мед поступово зник із побуту простого люду, залишаючись привілеєм шляхетних прошарків населення. Ще у XVIII столітті Іван Котляревський у знаменитій «Енеїді» згадує частування медом:

Де чоловіки гуляли,
Медок, сивушку попивали
Без просипу неділь із п’ять…

Якому – меду та горілки,
Якому – молодиці, дівки,
Оскому щоб з зубів зігнать.
Чи буду пити мед чи брагу?
Чи будем ми собі брати?

Нині мед на свята вже не готують, він залишився лише у весільному фольклорі та в назвах придніпровських храмових свят — «Мед», «Братчина»:

Ой несіть меду барилечко
Пропивати нашу дівочку.

Пропила мати дочку
На солодкім медочку.

Стенулися сіни,
Як бояри сіли,
Ще не так стенуться,
Як меду нап’ються.

Звичай залишати на полі, на городі чи в саду хоч трохи врожаю знайомий не лише українцям, а й багатьом землеробським народам. Останні на дереві яблуко чи груша, на городі — гарбуз чи капустина, за народними повір’ями, служили відкупом від злих сил, які могли б наслати повінь чи посуху, заморозки чи безперервні дощі. Говорили також, що лишають ягоди та фрукти для пташок або на розплід. Часто на обжинках залишали не тільки «спасову бороду», а й так звану «женю» (латку незжатого жита) для мишей — селяни сподівалися, що тоді гризуни не псуватимуть зерно на току і в клуні.

Після Спаса вже можна було розпочинати сівбу озимих, а до того дня (поки не посвячене колосся) не годилося. Боялися, що ті, хто посіє озимину до Спаса, залишаться без урожаю.

Квас у всьому світі сприймають як російський національний напій. Проте територія його походження значно ширша, а побутування зафіксоване на давньоукраїнських теренах вже у часи Київської Русі. Його готували і західні слов’яни. Видатний чеський учений, археолог і етнограф Пюбор Нідерле на зламі ХІХ-ХХ століть писав, що у Києві в XI столітті випікали хліб, розчину для якого готували на квасі, а відомий слов’янам квас ще з язичницького періоду. Згадки про квас є у старопольській і в староукраїнській кухнях. У літописах і житіях часів Київської Русі серед описів приготування хліба зустрічаються такі вислови: «Муку сеяше и тесто месяше и квасяше…», «квас на состроение хлебу беряше». І досі на Поділлі часом готують домашній хліб, який завдають «грисом» — запареними житніми висівками (часом із солодом), коли вони вже починають грати, бродити.

У «Повісті минулих літ» розповідається про благодійну акцію князя Володимира 996 року. На святі з приводу перемоги над печенігами він наказав спорядити вози, навантажити на них хліб, м’ясо, рибу, різні плоди, мед та квас у діжках і розвозити по місту, щоб частувати населення.

Найпоширенішими квасами і в давньоруські, і в пізніші часи були сирівець (хлібний квас) і мед (медуха, хмільний мед, медовий квас). Виготовляли квас і з яблук (переважно дичок — кисличок), груш (здебільшого також із дичок — гниличок), з ягід, з буряків, із соків дерев, що збирали навесні.

Сирівець, який робили з житнього хліба, був і повсякденним, і святковим напоем ще за часів Київської Русі. На нього не накладалося жодних обмежень навіть у піст. У «Стоглаві» приписується: «И про таких держати квасы сладкие, черствые и выкислые» (у давньоруській мові слово «черствий» означало — «свіжий», отже тут йдеться про підсолоджені кваси, про свіжі — слабовиброджені та про викислі, тобто ті, що піддавалися досить тривалій ферментації). Квас був настільки простим у приготуванні і поширеним напоєм, що його могли споживати й найбідніші верстви населення. Він не втратив популярності і в часи Козаччини. В «Енеїді» Івана Котляревського сирівець згадується не один раз:

Як гуща в сирівці іграє,
Шиплять, як кваснуть, буряки,
Як против сонця рій гуляє,
Гули се так небораки.

І кухлями пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець.

На Правобережжі України сирівець готували із сушеного в печі житнього хліба з додаванням «розкришки» або «тіста» — саморобних дріжджів. Хліб заливали окропом, після вистигання заправляли розкришкою і залишали під полотном на кілька днів у темному, але нехолодному місці. Стежили, щоб квас не перекис. Коли був готовий, переставляли на холод. Якщо пили відразу, то відціджували безпосередньо перед уживанням; а якщо сподівалися на тривале зберігання, то, перецідивши, переливали у чисті, випарені пляшки й міцно закорковували. Іноді в кожну пляшку клали для смаку по кілька родзинок або ягід брусниці, журавлини чи калини.

Давнішим способом приготування квасу-сирівцю був такий. Житнє, ячне або вівсяне зерно перетворювали на солод, даючи йому прорости. Потім солод сушили, майже смажили в печі і додавали в діжку із запареними житніми сухарями (після того вже, як запарка охолоне). Вкидали запарені шишки хмелю або саморобні дріжджі. Такий квас мав більш виразний кисло-солодкий і гострий смак. Цей спосіб був поширений на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині. На Півдні до сирівцю додавали сушені «мелаї» — замішані на хмільній воді хлібці із пшоняного, кукурудзяного чи житнього тіста.

Готували сирівець у дерев’яному посуді: діжечках, цеберках, відрах. Меншу кількість запарювали в полив’яних керамічних (не в металевих!) глеках. Цукру не додавали, хіба що перед подачею на стіл до ласощів. Але частіше облагороджували напій шматками медових стільників, які клали у глечик безпосередньо перед вживанням.

Готували сирівець протягом цілого року, але найбільше влітку, коли він служив не лише для пиття, а й для закваски борщу замість звичного бурякового квасу. На той час запаси тогорічних буряків уже кінчалися, а нового врожаю ще слід було чекати. Із сирівцем готували й відомий холодник.

Буряковий квас вживали для пиття рідше, ніж сирівець. Його головним призначенням було служити рідкою основою для червоного борщу. Після першої трети ни XX століття він став поступатися місцем томатам (соусам, пастам і морсам із них). Квасом заправляли тертий хрін, він був компонентом заправок з тертим часником і олією до прісних коржів тощо.

Готували його з чищених чи просто добре вимитих, позбавлених хвостиків і вершечків городніх червоних буряків, їх укладали рівними рядочками у дерев’яні діжечки, заливали холодною водою, накривали чистим полотном і пригнічували. Щоб прискорити процес ферментації, додавали трохи цукру, чорні сухарі або мелаї. Полотно і гніт регулярно змивали. Квас і буряки могли зберігатися тривалий час. Буряки з квасу використовували для борщу, холоднику, салатів.
У лісостепових районах України, особливо на Поліссі, готували фруктові та ягідні кваси, переважно використовуючи плоди диких яблунь і груш (кислички і гнилички), брусниці тощо.

Для квасу брали тільки цілі, неушкоджені, стиглі і влежані плоди. Їх мили, висипали у підготовлену (вимиту й випарену) діжку, встелену смородиновим і вишневим листям і запареною вівсяною соломою. Заливали холодною водою, пригнічували і давали фруктам забродити. Тоді переставляли на холод. Щоб квас швидше вкисав, додавали трохи піспи — завареного житнього борошна і кілька житніх сухарів, які після вкисання виймали друшляком. Споживали і квас, і плоди, що вважалися ласощами. Подібний спосіб застосовувався і для приготування квасів із ягід — здебільшого дикорослих — брусниці, калини, журавлини.

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

150грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 100грнВимушені переселенці
  • 100грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 100грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 100грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
    Крім організованих груп
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани війни з Росією
    та їхні діти. За наявності посвідчення учасника бойових дій (УБД)

Придбати квитки

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Почайна та Шулявська
  • 433
    Від перетину вулиць Богдана Хмельницького та Терещенківської.
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»