Мати Божа наша Небесна Заступниця й наша Вічна Небесна Покрова.
«Те, за що інші народи борються словами та дискурсами, козаки самими діями досягають», – писав 1621 року Київський православний митрополит Йов Борецький. «Радуйся Радосте наша, покрий нас від усякого зла святим твоїм Омофором!»

     Вже більше як понад 1000р.тому назад ці святі Богом натхненні слова великої віри, надії та любові до Пресвятої Заступниці роду людського молитовно співають уста Православного українця. Бо воістинно відчула на своїй землі Україна безмежний, повний ласки та благодаті Покров Небесної Матері Божої. Духовно та історично ця велика опіка Покровительки в найважчих обставинах формування нашого народу проявлялася як Непорушна Стіна боротьби за правду і Віру Христову.

     Така природа людини, що вона у всі часи намагалася заручитися підтримкою якихось вищих сил у цьому неосягненному для її розуму світі, коли власні зусилля чи інші засоби уже не діяли. Часто це були вигадані нею самою сили – уявні боги чи обожнювані явища природи, міфічні предки чи родові тварини. Давні люди запобігали ласки духів тварин, навіть казкових, яких вважали предками свого роду й обожнювали їх. Таке явище в науці називається тотемізмом, а

Храмова  ікона “Богородиця Слобідська Цариця козацька”

зображення таких тварин -тотемами. У нас аналогічні скульптури називають ідолами, кумирами або бовванами. Скажімо, в українських степах ще в XIX столітті було безліч кам’яних зображень-бовванів Матері-прародительки, мандрівник бачив їх ген далеко на обрії, від цього й народився вираз – бовваніти, тобто маячити. Такі фігури й виконували, поміж іншим, роль степових орієнтирів.
Наші далекі предки, у часи матріархату, поклонялися матері всіх богів, вважали її наймогутнішою, відповідно вшановували і просили у неї найвищого захисту. У Велесовій книзі – літописній пам’ятці українського письменства IX століття по р X – згадується птах Матир-Слава, котра, розпростерши свої крила над військом русичів, боронила їх від ворожої зброї.

     З античних часів нам відомий також вислів – брати під егіду. Походить він з міфології давніх греків, де егіда – це магічний щит Зевса з напнутою на нього шкірою кози Егіди, котра у свій час врятувала «бога богів». Тому елліни, шукаючи захисту, порятунку, талану, звертались до Зевса, щоб він прикрив їх своїм чудодійним щитом і таким чином допоміг уникнути небезпеки або прикрості.

                         Інтер’єр нашої козацької церкви Покрова Пресвятої Богородиці

З прийняттям в Україні християнства відійшли на другий план і давні українські вірування. Українці почали шукати заступництва Ісуса як Бога живого та святих мучеників за віру Христову. Але незаперечним є той факт, що з глибин тисячоліть притаманний нам культ матері знайшов своє віддзеркалення в любові до Матері Божої – непорочної Діви Марії. До неї ж почали українці звертатися й по допомогу.
З історії відомий такий факт. Коли 1034 року Божого син хрестителя Русі Володимира Великого князь Ярослав, названий пізніше Мудрим, зійшовся у герці з печенігами, що прийшли завоювати Київ, ослаблений міжусобицями, і становище складалося не на користь княжої дружини, тоді жінки й діти, котрі залишалися в місті, чином останньої надії звернулися у спільній молитві до Богородиці. І саме тієї миті невидима сила нараз переламала хід подій. Несподівано наче щось зруйнувалося всередині лав непохитних до того кочівників, а знесилені й майже зневірені русичі раптом спромоглися здолати ворога. Вражений цією подією Ярослав із щирої вдячності й побожності збудував потім на місці бою церкву Святої Софії. Чільне місце в цьому храмі займає величне зображення Матері Божої Оранти – захисниці, котра розпростовує свої руки в обороні української нації. В основу цього закладений глибокий символізм, бо саме Богородиця, на думку українців, здатна, як ніхто, зрозуміти Україну: на очах Марії знущалися над її єдиним сином й розіп’яли його, і на очах Матері-України розпинали, саджали на палі, підвішували на гаки, палили, й катували її синів і дочок лише за те, що вони, виконуючи Божу волю, боролися проти духовного й національного рабства.

     Головний мотив святкування празника Покрови, це поява видіння чуда Богородиці, св. Андрієм. Ціле місто й народ був у великій тривозі. В храмі Пресвятої Богородиці на Влахернах, де переховувалася її риза, правилося всеночне Богослужіння, і храм був переповнений людьми, які щиро молилися. У натовпі ревно молився за спасіння міста св. Андрій Юродивий зі своїм учнем Епіфаном. Відправа закінчилася. Втім св. Андрій побачив, як від царських дверей — так звалися у греків головні вхідні двері церкви — йшла світлом осяяна Пресвята Богородиця у супроводі Святого Івана Хрестителя і святого Івана Богослова та при співі великого хору Святих. Божа Мати підходить до престола, вклякає, довго молиться і заливається сльозами. Відтак встає, здіймає зі своєї голови преясну хустку-покров-омофор (з грецької мафоріон), і широко простирає її над народом у церкві. Видіння зникає. Св. Андрій і Епіфан, які бачили це видіння, зрозуміли, що Пресвята Богомати прийшла, щоб рятувати місто. Подія чуда блискавично рознеслася по всьому місті. Вороги відступили. Місто було врятоване. Від тієї хустки-покрова і празник дістав свою назву. Покров-омофор стали символом опіки і заступництва Пречистої Діви Марії.

     Хто був св. Андрій Юродивий? Загально історики приймають, що він своїм походженням був скіфом-слов’янином з південних земель Русі-України. Він з іншими невільниками опинився в Царгороді в одного багатого пана. Тут він пізнав і полюбив християнську віру. Роздумуючи над словами св. Апостола Павла: “Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні” (1 Кор. 4, 10), він почав поводитися як нерозумний-юродивий, звідси і його назва. Діставши від пана свободу, він багато часу проводив на молитві й читанні Святих книг.

     Коли жив св. Андрій і коли було чудо покрова? На це питання тяжко дати ясну й задовільну відповідь. В цій справі думки істориків поділені. Одні кажуть, що св. Андрій жив за панування цісаря Льва І-го Великого (457-474 pp.). це є у V-му столітті, інші знову, яких є більшість, пересувають час життя св. Андрія на часи цісаря Льва Vl-гo Мудрого (886-911 pp.). це є на початок Х-го століття.

                 Образ Різдва Богородиці в нашій козацькій церкві 

                              Художник Олександр Цугорка

Празник Покрова був у греків місцевим празником і після падіння Царгороду 1453 р. вони перестали його святкувати. Не знати також, чому якраз день 14-го жовтня став днем празника. Можливо, що того дня св. Андрій мав видіння, а можливо також тому, як деякі думають, що того дня Східна Церква відзначає пам’ять св. Романа Сладкопівця, який склав багато гімнів у честь Пречистої Діви Марії. Наступного дня після празника святкує наша Церква пам’ять св. Андрія Юродивого.

     Празник Покрова має службу великих празників зі всеночним, але не належить до 12 великих празників. Він не має ані перед- ані по-празденства.

      Велика честь встановлення Свята Покрови належить нашій землі,яка з самого початку душею свого народу ввірувала в Святий Омофор Пресвятої Діви, і освятила день з’явлення його урочистістю святкування. Подія Свята сталася 1(14) жовтня, і в цей день Церква встановила свято Покрова Пресвятої Богородиці. «Сьогодні ми, православні люди, радісно святкуємо, осяяні Твоїм, Божа Мати, явлінням і, здіймаючи очі до Твого пречистого образу, уклінно прсимо: покрий нас чесною Твоєю Покровою і визволи нас від усякого зла, благаючи Сина Твого, Христа, Бога нашого, щоб спас душі наші».«Величаємо Тебе Пресвятая Діво, і шануємо Покрову Твою Святу, бо Тебе бачив святий Андрій у церкві, як за нас Христу Ти молилася».Такими піснеспівами засвідчує наша церква важливість спасительну даного празника на честь Покрова Богородиці.

     Культ Божої Матері як Покровительки нашого народу тягнеться золотою ниткою від княжих часів аж по сьогодні. Секрет того постійного, улюбленого й ревного культу Богоматері як Покровительки, лежить, мабуть, в тому, що тут ідеться не про земне, людське, але небесне й могутнє заступництво. А такого заступництва й опіки хоче кожна людина, родина й народ. Від самого початку існування нашої держави ми постійно мали великих і сильних ворогів. Тож нічого дивного, що наш народ шукав такої допомоги й опіки, проти якої не може встоятися жодна людська сила, а тією поміччю був якраз покров Пречистої Діви Марії. Тому празник Покрова завжди був і є для нашого українського народу днем великого вияву любові і вдячності для Пресвятої Богородиці та днем радісної прослави і звеличення її покрова й заступництва.

     Найбільшої потреби в заступництві Покрова Пресвятої Богородиці відчував наш народ під час великих історичних лихоліть, тоді коли йому потрібна була твердість у вірі та в боротьбі за суспільно-християнські ідеали.

     ХІІ ст.- час козацької доби-це воістинно святий час і святі люди які Покрову Богородиці підносять як Стяг заступництва та боротьби за волю щастя й долю…
« яка це благословенна земля! Яка там ревність – ознака святої душі й чистоти віри! Наші очі щасливі , що все це бачили, а вуха, що це чули…Козаки визволились тепер з неволі та рабства, вони живуть вільно та радісно; побудували соборні церкви, подбали про прегарні іконостаси, образи й хоругви. Їхні церкви одні кращі за другі, вищі й більші; навіть сільські церкви викликають здивування. Люди визнають дуже щиро свою віру…» – такими словами загальну картину християнського благочестя українського народу змальовує в своїй «Подорожі» відомий архидиякон Павло Алепський. З історії відомо, що запорізьке козацтво мало в 17ст.свої монастирі-Трехтемирівський Святого Успіння посеред Дніпрових скель правого берега напроти Переяслава, Межигірський Свято-Преображенський під Києвом, який вважався патроном Січі. Власне з цієї обителі до самого зруйнування Запоріжжя «вражою бабою»- Катериною 2-ою,обиралися ієромонахи та духовенство для Богослужінь до Січової Покровської церкви яка була на о. Хортиця, та інших своїх 13-ти церков Війська Запорізького. Слід сказати також про «Межигірський Спас» як святиню для якої козаки ніколи не шкодували щедрих і багатих офір, – бо ставав він часто місцем їхнього останнього спочинку, »де після життьових бур і походів запорожець постригшись в ченці , шукав для душі спасіння та молився за Україну».

     Ось як козаки говорили будуючи свої церкви на найвищому і найкрасивішому місці посеред коша: «нехай красується храм Покрови Матері Божої в небесній височині і нехай святі молитви з відкритого місця несуться за нас прямо до престолу Господа Бога».

Невимовно красувалися у храмах ікони Покрова Пресвятої Богородиці. Ось так описує образ історик Яворницький: «вражає не стільки мазком, скільки оригінальністю. На липовій дошці, в три четверті довжини і в дві ширини, зображення Богородиці, Миколая чудотворця і Михаїла архистратига, а знизу поставлені в повному озброєнні, в чоботях, широких шароварах, в кунтушах, підперезані зеленими поясами, з відкритими, налисо вибритими головами, запорожці. Внизу ікони від козака який стоїть на першому плані з правого боку простягнута вверх вузькою стрічкою до самого вуха Богородиці, надпис: «Молися, покрий нас чесним твоїм покровом визволи нас від усякого зла».І друга стрічка з молитвою-відповіддю Богородиці: «Ізбавлю і покрию люди моя».Висока духовність часів козацької доби породжує великий вплив на розвиток загальної духовності цілого українського народу його формування як освідченої нації з своєю неповторною культурою та мистецтвом. Відомо, що найбільш творчим досягненням цієї доби розвитку українського мистецтва було                створення осібного признаного у світовій літературі, – українського або козацького барокко. Особливо пам’ятки церковного мистецтва даного часу своєю неоціненною важністю-прирівнюються до архітектурних пам’яток святинь княжої доби домонгольських часів.

     Особливий подив від неймовірної краси свого мистецтва випромінюють церкви дерев’яної архітектури. Історики українського мистецтва стверджують, що велика культура українського дерев’яного будівництва старих часів, створила такі своєрідні зразки, такі типи побудови церков, такі окремі форми, – що в світовій літературі українська архітектура, а особливо дерев’яна церква – фігурує за назвою –«українського типу».Але є цікавим і те , що вона відрізняється своєю унікальністю не лише від дерев’яних будов заходу і сходу ,але також інших слов’янських народів. Це все творить у дерев’яній українській церкві атмосферу, яка заставляє схилити голову і доземно вклонитися творчому генієві українського люду, що столітньою напруженою працею створив дорогоцінний неоціненний скарб світової культури – дерев’яний храм.

     Найстаріші, збережені до наших часів дерев’яні церкви та дзвінниці (ХVI – ХVIII стт.),які є діючими – знаходяться на західній Україні в Галичині, Буковині, Бойківщині та в Карпатах. Також в музеях в Києві-Пирогово. Львів-Шевченківський Гай. Історики вважають ,що первісний тип церковної дерев’яної будівлі найкраще зберігся на заході держави, – як у закутку мало доступному для зміни архітектурних форм під впливом нових стилів. Основний тип цієї будівлі – трьохзрубна церква, що складається з середньої простокутної частини і двох бічних, близьких до квадрату, зрубів. Перший з них був бабинцем, а другий вівтарем. Всі три зруби викладались з брусів в паралельному до землі положенні і перекриті пирамідальним перекриттям, так що над цілою будовою височіє середня вежа, повніша в об’ємі від двох інших – бічних, а в гармонії вони вимальовуються як одна трьохбанна церква.Такого типу церкви звужуються до верхівки, і мають декілька поверхів, що раз то менших один від одного, які єднались між собою косими зламами. Коли дивитись на склепіння церви, то вона здається набагато вищою аніж є в дійсності, що викликає в душі піднесене високорелігійне відчуття. Та не лише на Західній Україні збереглися трьохверхі дерев’яні церкви. П’ятиверхі на п’ятизрубному поставлені були та досить поширені на Київщині, Полтавщині, та Слобожанщині. Вони дещо відрізнялися архітектурною побудовою. На Волині та Поділлі переважає трьохзрубна церква з однією або трьома банями. Такі храми з рівнини України датуються ХVIII-им століттям.

           Церква Покрова Пресвятої Богородиці на Запорізькій Січі в XVII ст.

 Крізь віки та сторіччя, якими б не були важкими часи нашого народу як би не знищувалась віра православна, дух українства, культура, мистецтво, ікона народна та іконопис – бажання творити для Божого Престолу та рідного народу, залишається в людях доброї волі і до сьогоднішнього часу Завдячуючи духу та глибокій пошані до рідної крові наших славних дідів та прадідів – справжні українці козацького роду і в наші часи відтворюють ,оживляють дух такої рідної близької по духу старовини часів славної Гетьманщини.

     Наш славетний Киів в останні десять років сподобився на повстання з руїн храмів-оберегів цілої України: Михайлівського-Золотоверхого монастиря, Святоуспенського Печерського Собору церкви Пирогощі, царських Врат Собору Святої Софії та багато інших втрачених Святинь в часи безбожництва та панування неукраїнської запроданої влади.

    Початок третього тисячоліття. Столиця України за сім кілометрів від Хрещатика. Перша Козацька церква Покрова Пресвятої Богородиці з часів руйнування у 1775 році Запорізької Січі.

Захоплює дух, заставляє битись серце, наповнює в жилах кров своїм рідним українським – викликає подив і неймовірні відчуття…Такий чудовий стан душі можна сьогодні пережити в самому серці Києва в Відрадному сквері – де по серед зелених дерев розлилась солом’яними стріхами, мальовничими, сніжнобілими з дивовижними віконцями, чудовими призьбами, перелазами, плетеними тинами, – чудова «Мамаєва Слобода» – етнографічний центр культури та мистецтва часів Богдана Хмельницького, Гетьманщини.

     Так як і в ті славні часи по серед Запорізької Січі на Хортиці, так і сьогодні по серед Слободи на одній широті з Печерською Лаврою на місці історичного витоку древньої річки Либідь височіє і красується своїми трьохверхими з кованими хрестами покритими ґонтами куполами – церква Святої Покрови Матері Божої. Неможливо словами оповісти про всю красу зовнішнього і внутрішнього облаштування церковці красуні з українським духом та душею.»хто раз там був той і душу свою християнську там забув…»

     Окраса храму це її Покров це її Святий образ «Богородиця Слобідська Цариця Козацька»..

     «Все упованіє моє на Тебе ,мій пресвітлий раю, на милосердіє Твоє, – все упованіє моє на Тебе Мати возлагаю. Святая сило всіх Святих Пренепорочная, благая». (Т.Г.Шевченко).

         Образ “Діва Марія Всевидяче Око” знаходиться в нашій козацькій церкві.                                                      Художник Олександр Цугорка.

  В кивоті з щирого золота, на золотаво-срібному фоні, з заплетеними в квітах стрічками, з кораловим намистом на грудях, з геройським ореолом козацьких гербів, та з миловидним святим ликом української жіночості «Катерини» славетного Кобзаря-такою Вона Матір Божа заглядає в душі парафіян, які за її милостиве заступництво щиро дарують золоті хрестики й коштовне намисто.
Вона є Матінкою всього живого. Вона є досконалим Божим творінням, бо від імені усього людства відповіла “Так” Богові, дозволила Христові народитись у світі. Богородиця вчинила так, що Ісус став для нас братом, зробила нас друзями Бога. Вона вже зі самого початку, немовби, “усиновила” нас.
• Богоматір допомагає нам стати перед Богом щирими, простими дітьми.
Перед матір’ю неможливо затаїти своє горе, труднощі, одягти “маску”, що
у нас все гаразд, коли насправді далеко так не є. Не біймося, що наші
гріхи, помилки є на перешкоді, щоб стати сином (дочкою) Марії. Навпаки,
найбільше уваги мати уділяє слабкій дитині, піклується та лікує її.
• Кожна дитина старається наслідувати свою матір. А, віддавшись під опіку Пречистої, можна багато чого від неї навчитись: досконалої молитви, вміння слухати Бога, виконувати Його волю, вірити, надіятись,любити…

     Ми також просимо Богородицю привести нас, грішних, до Бога, допомогти бути собою, благаючи з глибини свого серця: “Не маємо іншої помочі, не маємо іншої надії, крім Тебе, Владичице!”.

     Чи можливо простою людською мовою розповісти про всі благодіяння Богородиці для всього роду християнського, які є, були і будуть! Багато хто з нас може розповісти зі свого життя про таємничі та нез’ясовані одкровення пов’язані з її Божественним Промислом!

     Згадую той день – 8 серпня 2003 року

коли при участі священників усіх конфесій при очолюванні Служби Святійшим Філаретом Патріархом Київським та всієї Руси-України, на освяченні та піднятті хрестів над козацькою церквою, сталось чудо. Скрізь по Києву було сонячно, та ясне блакитне небо без жодної хмаринки, як раптом в момент освячення , коли краплі святої води з кропила доторкнулися Богородичних хрестів, прогримів грім, неначе знак утвердження Божої Сили над церквою Покрови, та відновлення історичної справедливості, оскільки це перша козацька церква, збудована на Україні з часів руйнування Запорізької Січі.

 «Сила Найвищого покриває тих, хто з вірою і побожністю припадає до
Твоєї святої Покрови, бо тільки Тобі Єдиній, Пресвятій і Пречистій Матері
Божій даровано, щоби всяке прохання Твоє сповнилося. Тому ж вірні
всякого зросту прославляють Тебе і Сина Твого, співаючи: «Алилуя!»
(Акафіст Покрови. Кондак-3).

Щиро запрошуємо на спільну молитву.
З повагою до Вас!

Настоятель Ставропігійної козацької церкви Покрова Пресвятої Богородиці ієрей Роман ФУРДИН.
Українська Православна Церква Київського патріархату.