Мерці, за народними віруваннями, продовжують існувати в матеріальному світі, перебуваючи у пос­тійному контакті з близькими, однак у більш-менш зміненому вигляді. Вважалося, що мерці вночі виходять у пошуках їжі, звідки і звичай залишати їжу та напої в домовині. Окрім їжі, небіжчиків оточували ще й іншими звичними для них речами, закопуючи разом з ними предмети вжитку, а в давнину — зброю, тварин, жінок, рабів. За повір’ям, усі мерці воскресають на Мертвецький Великдень і в такому стані перебувають аж до Спаса. До мерців, які відвідують цей світ, належать також упирі, боговідступники, вовкулаки, самогубці. Щоб оберегтися від них, житло обсипали і обкурювали зерном зі снопів, що стояли на покуті перед Різдвом, а долівку посипали попелом. Найпевніший засіб, щоб покійник не вийшов з труни, — пробити його осиковим кілком. У деяких місцевостях мерців прив’язували канатами або мотузками, а домовину обковували сталевими обручами. Оповідають: один мрець протягом 30 років відвідував боржника, доки той не поклав на могилу позичені гроші.

У давнину широко використовували так звані «трупні засоби», тобто частини тіла покійника або предмети, з ним пов’язані (земля зі цвинтаря, тріски з домовини, порох із хреста тощо). Кістки, як і волосся, наділялися особливою магічною силою, бо мали здатність зберігатися, не руйнуючись. Скрізь, наприклад, було прийнято болюче місце натирати або обводити знайденою на дорозі чи на цвинтарі кісткою. До такого засобу вдавалися, щоб позбутися бородавок. Коли боліли зуби, торкалися до них рукою покійника; горло — зав’язували на шию хустку від покійника, п’яниць поїли водою, у якій мили покійника, давали пити горілку, у яку опускали монету із рота покійника. Вважалося, що той, хто доторкнеться покійника, не має права сіяти, тому що насіння, кинуте його рукою, не вродить; якщо хтось помирав під час сівби, то не насмілювалися сіяти, доки не завершаться похорони. Оскільки зерно, насіння — символ життя, то після виносу мерця лавку, де він лежав, і всю світлицю посипали житом.