Культ предків — віра в те, що людина живе и по смерті. Небіжчик, переходячи до іншого світу, стає людиною надзвичайною і робиться охоронцем свого роду, чужому ж може шкодити. Наші предки вірили в чудодійну силу воскресіння. Уся природа навесні воскресає разом із всеоновлюючим Сонцем. Птахи повертаються з вирію, і душі предків, що також відлітали у вирій, повертаються. Усе відбувається з волі могутнього духа Нава — духа померлих прародителів.

Візьмемо для прикладу скіфів. Найсвятішим місцем у них були могили, які заміняли їм храми. Цар у скіфів був ніби батько народу і коли ішов у потойбічний світ, то там, за віруваннями, він мав більшу, ніж при житті, силу, а тому був спроможний обдаровувати свій народ щастям, достатком та оберігати від усякого лиха. Близькі до царя люди добровільно йшли в могилу за своїм володарем, щоб служити йому далі. Відтак небіжчиків зовсім не вважали померлими: їм просто справляли «проводи». З найдавніших часів наші предки влашто­вували поминальні обіди, які мали назви «Діди», «Вечеря для Дідів», «Дідівська субота», «Баби» тощо.

Народні картини загробного світу майже цілком копіюють реальність. Там мешкають конкретні особи: родичі, близькі, сусіди, знайомі. Вони продовжують громадське й сімейне життя, займаються тим. чим колись займалися. Відтворюється у потойбіччі місцевий ландшафт. «Ідемо ми дальше лісом, — говорить одна оповідачка, — аж вийшли ось на нашу струтинецьку гору… Сиджу я сама та розглядаюсь по нашій горі. На противнім горбі, виджу, сидить Н. —дівка, що недавно померла, та сидить, ні словечка до мене не кажучи».

За легендами, місця прийдешнього життя, приготовлені для доброчинників і грішних, розташовані біля колодязів. Для перших призначені джерела з чистою водою, біля яких ростуть запашні квіти, зріють смачні плоди і співають райські пташки; грішники ж будуть загнані в колодязі, наповнені зміями, жабами та іншими гадами.