"Козак Мамай" серед своїх діл
Опубліковано: 04 Лют 2010 17:50

Усі атрибути-символи картини доповнюють і підси­люють семіотичне значення центральної постаті композиції — Козака Мамая. На його посвячений статус вказує, передусім, ритуальна поза і зачіска. Подібне медитаційне положення є іконографічним зображенням божеств у східних культурах (зокрема, Будди), що вказує на сакралізованість образу. Чуб, так званий “козацький оселедець”, відомий і в інших народів світу, вірогідно символізує вищі духовні сили. Козаки – косаки брили голову на знак відмови від мирського життя, переходу на шлях абсолютного аскетизму. У такому контексті чуб міг слугувати засобом ри­туального зв’язку з вищими світами.

Образ Мамая слід розглядати двопланово. У вузько­му розумінні — він є конкретизованим прототипом козаків, котрі брали на себе послух, тяжкий хрест і, водно­час, — горде життя, служіння національній ідеї. Однак семіотичної значимості набуває не він сам, а передусім йо­го образ, який у культурно-історичному поступі нації ото­тожнює і символізує дійсність. Тож у ширшому розумінні Мамай — ціла містерія, феномен, де земне тісно пе­реплітається із космічним, набуваючи вселенської ваго­мості. Поняття “мамай” — всеосяжне явище, замкнене в образну форму, сокровенна таємниця. Основне в ньому — недовимовлене, недоназване, приховане. Предки знали, що речене в повноті — матеріалізується, починає діяти. Таємниця — засіб збереження істини, знання. Тому до ново­го розуміння образу Козака Мамая маємо підійти не про­сто як до уособлення козака чи козацтва, а як символу закодованої світоглядної системи українців.

Мамай, як і всесвіт, — біполярний, самодостатній, згармонізований: у ньому втілено два світових начала (чо­ловіче — святий-батько, козак – лицар та жіноче — земля-мати, душа-пісня). Мамай постає своєрідним каналом зв’язку між двома планами буття, слугує живим камертоном, який налаштовує на гармонійний лад, виступає матрицею – кодом етнічного ідеалу. Для того, щоб набути тако­го статусу посвячення, Мамаю слід було втілити і поєдна­ти в собі два начала і в такий спосіб злитися з космосом, стати його невід’ємною часткою.

Отже, семіотичний аналіз композиційних елементів картини висвітлює полісемантичний образ “Козака Ма­мая”: як народного героя (уособлення козака-воїна, символ невмирущості, нескореності, військової доблесті, внутріш­ньої свободи, гаранту національної незалежності, сили ду­ху, пам’ятки героїчного минулого); як культурного героя (національного святого, спасителя, мислителя, характер­ника, посередника між, світом земним і небесним, поборця сил зла, будителя духу, посвяченого у вищі закони світобу­дови, хранителя істинного знання); як духовного ідеалу українства (уособлення козака-бандуриста, миролюбця; сим­вол пісенності, романтичності, світославності, самобут­ності, мудрості, справедливості, відваги, любові, високодуховності, самопожертви); як уособлення етнічної моделі світобудови (символ космологічних знань українців, про­сторово-часової єдності всесвіту, циклічного колообігу життя, архітипності національного світогляду).

Тож семіотично значущі композиційні елементи картини у своїй генетичній цілісності покликані передусім бути носіями етносакральної інформації, генерувати позитивний потенціал нації, слугувати ментальним камер­тоном українців. (Відтак “Козаки Мамаї” є специфічною знаковою системою, в якій міститься не лише правдива історико-культурна інформація, а й закриптограмовано життєво важливі чинники етнічного світогляду, основні складові національного ідеалу та духовних орієнтирів ук­раїнського народу.

Дерево. Майже на всіх відомих картинах “Козак Мамай” є зображення дерева, здебільшого дуба. Під його розлогим гіллям козак відпочивав. У цьому випадку, як і у фольклорі, дуб символізує стійкість, міцність (українці кажуть: “міцний, як, дуб”). Він також постає уособленням богатирської сили, міцного здоров’я (“здоровий, як дуб”). У народнопісенній творчості це дерево стверджує невмирущість народу, його без­смертність. На деяких картинах символ світового дерева (де­рева життя) посилюється іншими зображеннями . Так, на дубі сидять вороги і стріляють у козака з пістолів, проте жод­на куля його не бере. Отже, дуб, як один з основних архетипів українців, ототожнює людську довговічність та безсмертя нації, а в узагальненому розумінні — символізує всесвіт, його структурні складові, єдність просторово-часових площин.

Кінь. Зображення коня є майже на всіх картинах без нього неможливо уявити козака ні в мирний, ні у воєнний час. У народних піснях, а отже, і в народних картинах, кінь постає вірним товаришем і побратимом козака.

Як важливий семіотичний елемент композиції картини “Козак Мамай”, кінь став уособленням долі, символом воле­любності, вірної дружби, відданості, готовності до самопо­жертви. Певно, саме тому, що ці риси характеру були най­більш шановані серед козаків, зображення коня, як уособлення цих чеснот, часто потрапляє на герб (обов’язковий атрибут шляхетських портретів, символ вільної особи), що звисає з ду­ба. У фольклорній традиції кінь виступає оберегом свого госпо­даря від сил зла, символізує стихію вогню і світла. У космо­логічному розумінні — він постає символом циклічного роз­витку світу, втіленням самого космосу. Цей образ виражає магічну силу людини, символізує інтуїтивне пізнання.

Кобза або бандура. Серед великої кількості реалій, які є на картинах “Козак Мамай”, чільне місце займає кобза (бан­дура). У часи козацького лицарства вона була найбільш поши­реним музичним інструментом. Козаки не полишали її ні в дорозі, ні в бою, маючи її за “дружину вірну”. Музичні інстру­менти на картинах “Козак Мамай” ще з кінця XIX cт. при­вернули увагу етнографів, музикознавців як цінне джерело вивчення музичної культури нашого народу.

Зокрема, Гнат Хоткевич, досліджуючи кобзу і бандуру, посилався на їхні зображення на народних картинах. Він вва­жав, що більш стародавній інструмент — кобза — мав спершу три струни вздовж довгої ручки, як це зустрічається на полотнах. Інструмент дещо незвичної форми, схожий на гітару, дослідник також відносив до різновидів кобзи. Сучасні ж вчені називають цей інструмент бандуркою і висловлюють припу­щення, що створений він приблизно наприкінці XVIII ст. на Уралі переселенцями з України під впливом гітари. Наступним етапом розвитку кобзи було збільшення числа струн, округлення форми корпусу. Якщо кобза — інструмент, споріднений з лютнею та гітарою, то традиційна бандура споріднена з шоломоподібними гуслями часів Київської Русі, струни на якій, на відміну від кобзи на грифі не притискаються. Саме кобза, а не бандура, як це не дивно (адже ж “козак – бандурист”), най­частіше зустрічається на картинах. На інших полотнах знаходимо інструменти ледь видовженої тамбуроподібної форми.

Окрім кобзи та бандури, на картинах ще є зображен­ня торбану. Цей інструмент різниться від попередніх тим, що має ширший корпус, довгу шийку, додаткову головку і значно більше струн. Загалом торбан розглядається як, “ба­сова бандура”. В минулому він був поширений серед при­вілейованої козацької старшини. Тому його ще називали “панською бандурою”. Саме на такому інструменті грали Іван Мазепа і Тарас Шевченко.

Люльки. Як неможливо уявити справжнього козаки без шаблі та рушниці в бою, так само — без люльки під час пере­починку. Була вона неодмінним атрибутом козацької “ясної” зброї, символом чоловічої гідності. Паління хоча й вважало­ся в народі справою гріховною, проте козак не міг розлучити­ся зі своєю єдиною розвагою у степовій самотності. Люлька на той час була ознакою молодецтва і особливо шанувалася козаками. Нею хизувалися, за неї навіть голови клали, як, на­приклад, у гоголівському “Тарасі Бульбі”. Ось через те і на картинах, козак майже завжди з люлькою. Лише інколи, ма­буть, співаючи пісень, він кладе її коло себе, в шапку. Недарма козакові люлька дорожча за дружину:

Мені з жінкою не возиться,

                                                             А тютюн та люлька

  Козаку в дорозі знадобиться.

А на одній з картин є напис: “Я — козак-запорожець, ні об чім не тужу, як люлька є й тютюнець, то мені й байду­же”. Матеріалом для люльок найчастіше слугували пень кле­нового дерева та глина. Існувало дуже багато різновидів лю­льок: “люльки-носогрійки”, “люльки-буруньки” (від турецького “бурун” — ніс). Були ще коронкові, обковані міддю (люльки “зіньківки”), завбільшки з великий кулак; “люльки-мугурки” і плесковаті “сорочинки”. На картинах зображено найрізно­манітніші люльки, однак, точно встановити їх типи практично неможливо через певну декоративність і умовність написання. В окремих випадках можна лише визначити, де вони дерев’яні, а де череп’яні. Усі люльки мальовничо орнамен­товані, на більшості є кришечки та металеві ланцюжки.

Зброя. Обов’язковим елементом військового споря­дження козака на картинах є зброя, “… яка вживалась не лише для боротьби та самоохорони, але і як ознака шляхет­ності та багатства… “. Усі сучасники козаччини відзнача­ли особливу майстерність козацького війська та його озброєння. Зокрема, Яків Собєський, автор “Записок, про Хо­тинську війну з турками в 1621 році”, називав козацьку піхоту наймогутнішою в світі. На озброєнні козаків були шаблі, рушниці, пістолі, списи, луки та інші, менш поширені види холодної та вогнепальної зброї. Характерну зброю то­гочасних воїнів майстри відтворили і на народних карти­нах. Козак особливо полюбляв шаблю, що стала символом сили, військової доблесті, перемоги.

Козацька старшина мала не тільки бойові шаблі, а й “гонорові”, з коштовним оздобленням. Такі шаблі носили в особливо урочистих випадках. На картинах, бачимо кілька типів цієї зброї. Першу групу становлять маленькі шаблі з вигнутим і гострим на кінці клинком та перехрестям у ви­гляді літери “S”. Лише в окремих випадках зустрічаються шаблі з прямим лезом і розширеним на кінці клинком. В Україні набули поширення шаблі як іноземного, так і місцевого виробництва. Майже всі вони на картинах заховані в піхви, що виготовлялися переважно з чорного “хозу” (сап’яну). Деякі з них мистецьки оздоблені золотими та срібними насічками, черню, самоцвітами. Ще більше прикрашені ручки шабель, їхні перехрестя та кресала. Орнаментовані шаблі виписані на картинах досить декоративно.

Рушниці. Козацьке військо було озброєне і ручною вогне­пальною зброєю, що посвідчують численні згадки в докумен­тах, думах, історичним піснях.  Кожний козак міг мати не одну, а кілька рушниць. Тому сучасники називали їх вогнис­тим або рушничним військом. На картинах малярі зобража­ють біля козака зазвичай лише одну рушницю, У джерелах XVІ — XVІІІ cт. зустрічається багато назв вогнепальної зброї, що на той час використовувалася козаками: гаківниці, рушниці, аркебузи, мушкети, карабіни, яничарки, гульдинки. Самопал, як і пищаль, є загальною назвою ручної вогнепаль­ної зброї, що не визначала певного типу рушниці. Самопалом називали всяку рушницю, за винятком поширених мушкетів та карабінів. Але тому, що народні малярі зображали руш­ниці частково або ж досить спрощено і декоративно, не праг­нучи достовірно передати будову, неможливо визначити їхній тип. Те ж саме стосується пістолів. При цьому спо­стерігається закономірність: на картинах де є рушниця, як правило, не бував пістоля і навпаки.

Ріжки-порохівниці. Важливим компонентом військо­вого спорядження козака були порохівниці: шкіряні, з дерева, металу чи буйволячого рогу. В них зберігався порох. На  картинах зустрічаються лише ріжки-порохівниці, що мають по­кришки і ланцюжки, за допомогою яких чіплялися до пояса. Більшість порохівниць щедро орнаментовані.

Ріжки-порохівниці, очевидно, пов’язані із символікою ро­гу, священного предмета, що в космологічному контексті уособ­лює силу, ототожнюється із чоловічим символом — биком-волом (жертовність, самовіддана працьовитість), який асоцію­ється із сузір’ям Тільця — зодіакальним знаком України.

Лук, стріли, сагайдак. Поширення ручної вогнепальної зброї в козацькому війську у XVІІІ cт. звело нанівець зна­чення лука. Одначе “огниста зброя була далеко не так придатна для чепурності, які її попередник сагайдак з начин­ням, і хоча він наприкінці XVІІ — на початку XVІІІ cт. був уже анахронізмом”, ще тривалий час використовувався за­порожцями, що знайшло відображення і в народних кар­тинах “Козак Мамай”, де трапляється зображення лука, стріл та сагайдака. Луки носили в спеціальних чохлах— налучах, які не знайшли відображення на картинах. Стріли зберігали в сагайдаку, що прикривався спеціальним чохлом-накидкою. Налучі і сагайдаки виготовлялися зі шкіри або сап’яну, оздоблювалися золотом і сріблом. Саме такими й бачимо їх на картинах.

Показово, що віддавна лук символізує божественну си­лу, напругу між життєвими та духовними силами, а стріла уособлює світло верховної сили, сонячний промінь. У такому контексті лук і стріла можуть поставати своєрідним засо­бом зв’язку між небом та землею, світом живих і мертвих.

Сумки. Серед особистих речей козака часто трап­ляється сумка. В описах картин різними дослідниками во­на ще називається: лядунка, саква, мішечок, кошель, тор­бинка. За формою сумки різноманітні: прямокутні, з округленим дном, у вигляді трапеції або серця. Як правило, усі вони червоного, рідше — коричневого та зеленого коль­орів. Більшість нічим не прикрашені, а є й оздоблені орна­ментом із стилізованих квітів (до речі, саме цим карти­нам притаманна найбільша декоративність). На деяких сумках зустрічається царська корона з літерою “П”, що мо­же свідчити про часи царювання Павла І, та двоголовий орел. Сумки могли використовуватися для зберігання огнива, ріжка з тютюном, куль.

Курган (могила). На задньому плані деяких картин ма­лярі розміщують зображення кургану, який у народі назива­ли “козацькою могилою”. Як відомо, над похованнями козаків робили насипи.

Могили мали назви — Палієва, Костяна, Самар, Савур. Вони постають символом козацької смерті — славної, геройської. Це — своєрідний пам’ятник, козацькій звитязі. Водночас могила — це і символ спадкоємності, єдності по­колінь козацького роду. Перед смертю козаку просять своїх побратимів віднести їх на високу могилу, щоб із неї вос­таннє глянути на рідну Вітчизну.

У цьому випадку могила є уособленням усієї землі української, її незалежності, стійкості та вірності захисників. Адже в могилах спочивають діди, прадіди, а їх сини вершать розпочату ними справу. Подивитися перед смертю з високої могили на безкраї вкраїнські степи — значить востаннє засвідчити любов до рідної землі, свою незламність, непере­можність. Це підтверджують і слова “Заповіту”  Тараса. Шевченка, який, за власним бажанням, також похований на високій кручі — “Чернечій горі:

                                                     Як, умру, то поховайте

                                                     Мене на могилі,

                                                     Серед степу широкого

                                                     На Вкраїні милій.

Як. архетип курган-могила уособлювала материнське начало. Примітно, що степові “кам’яні баби” називалися “мамаями” і розміщувалися на вершинах курганів. Відтак, вони могли слугувати своєрідними енергогенераторами, поначками позитивних просторових площин. Подібність такої сакраль­ної функціональності може пов’язувати образи “кам’яної ба­би” та “Козака Мамая” і навіть вказувати на можливість трансформації образу кам’яного “мамая” в живописного.

Спис (ратище).  Окрім рушниці, шаблі та лука, на озб­роєнні в козаків були ножі, кинджали, келепи, списи,  “рога­тини” та інша зброя, а також, шанцевий інструмент— ло­пати та мотики. З них на картинах зображено лише спис (ратище). “Козакові без ратища, як дівчині без намиста”, — мовиться в народному прислів’ї. Списи виготовлялися з тонкого і легкого древка із наконечником. Спис є майже на всіх класичних варіантах картини “Козак Мамай”, а в зо­браженнях з “гайдамацькими сценами” трапляється дуже рідко. Здебільшого спис стоїть застромленим у землю, а до нього прив’язано коня. Іноді він — під козаком. На одних картинах— списи без сторонніх предметів; на других— до осно­ви наконечника прив’язано жовті, білі, сині китиці; на третіх—зі списа звисає прапорець із символічними кольора­ми чи знаками, що могли вказувати на приналежність козака до того чи іншого полку, сотні, паланки.

Герб. Деякі засоби художнього вираження допомагають виявити благородні риси образу козака. Взяти хоча б герб, що звисає з дерева. Він був обов’язковим елементом шляхетських портретів. Присутність його на картині вказує на те, що козак— вільна особа, рівна в правах зі шляхетським станом.

Особливого поширення герби набули в XVІІ — XVІІІ ст., були обов’язковою приналежністю кожного дво­рянського роду. В Україні свої герби мала козацька старши­на. Частіше на картинах бачимо герби із зображенням чис­того поля або коня. На одному з гербів є ініціали “С.Ч.” — Са­ва Чалий. У підписові під цією картиною мовиться: “Глянь лиш на герб знаменитий, то тоді й узнаєш, що я Сава “Чалий іменитий…” В окремих випадках є герби із зображеннями високої вежі з двома перехрещеними прапорами, хреста, чоловічої голови, св. Юрія, архангела Михаїла.

У передачі козацького побиту, звичаїв, виявленні національної самобутності українства особливе місце належить символіці реалій, які стосуються головного персонажа полотен, зокрема одягу козака та його посуду.

Найчастіше на картинах козак одягнений у сорочку, жупан або кожух, широкі штани і сап’янові чоботи; шапка, як правило, лежить поруч на землі або висить на дереві.

Сорочки. На всіх картинах козаки одягнені в сорочки, які здебільшого видно частково через те, що вони прикриті верхнім одягом. На деяким полотнах хоча і є сорочка, але во­на має великий розріз і від того непомітна. Про це якоюсь мірою говориться і в написах під зображеннями: “Козак— ду­ша правдивая, сорочки не має…”

Усі сорочки на козаках полотняні, зі стоячим або відклад­ним коміром. Найчастіше— білого кольору, хоча трапляються й сині та руді (такий колір, вочевидь, вказує на змащування по­лотна дьогтем — ефективним побутовим антисептиком). На одній із старих картин зображено козака в незвичній со­рочці зі смугастими рукавами (на малюнках Де ля Фліза). Со­рочки на мамаях прості, без особливим прикрас. Єдиною їх оз­добою є стрічка-зав’язка. Лише на полотнах із “гайдамацькими сценами”, де головним персонажем постає гайдамака, з’явля­ються  дещо інші сорочки — з широкими рукавами і кольоровою (червоною, чорною та синьою) вишивкою, що прикрашає горло­вину і чохли. Старанно виписаний орнамент вишивки дає змогу розпізнати не лише колір ниток, а й техніку шиття: хрес­тиком, гладдю. Серед узорів зустрічається рослинний (квіти) та геометричний (ромби, прямі та хвилясті лінії) орнаменти.

Штани — основний поясний одяг чоловіків. Козаки носи­ли широкі, східного крою штани, зовні схожі на великий лантух. Називалися вони шароварами. “На штани ж уживали різні тканини: сукно, атлас, тафту, кумач та ін… і до того найчастіше були вони червоного кольору”. Козаки – мамаї час­тіше вбрані саме в червоні та сині шаровари і зрідка — у зелені. На одному з полотен герой зображений у штанях прикраше­них гаптуванням сухозлоткою, що може свідчити про багат­ство, заможність козака, його належність до козацької верхівки, або те, що ці речі козак добув у бою як трофей. Окрім шароварів, зустрічаються і місцеві штани вузького крою, так звані “до очкура”, червоного, чорного та білого кольорів.

Пояси. Необхідним доповненням до козацького одягу був пояс. У XVІ— XVII ст., коли в козаків південно-східної частини українських земель з’явилися широкі східні штани і сорочка почала заправлятися всередину, застосовувався широкий, довгий, тканий вовняний або шовковий турецький пояс. Окрім основного призначення — підперезувати одяг, вони ще були і своєрідною прикрасою. На поясах козаки при­кріплювали речі, необхідні для повсякденного користування: сумку-ладунку, приладдя для куріння. На картинах пояси видно рідко, бо вони прикриті від глядача бандурою чи рукою. На полотнах з Музею народної архітектури та побуту України козак підперезаний широким, у червоно-білі та сині поздовжні смуги, поясом. Подібний пояс, але з поперечними білими смугами з обох кінців бачимо на картині з Олеського замку: його кінці звисають із двох боків — такий тип підперезування називається “по-селянськи”. На двох інших творах Полікарпа Захаренка пояси вовняні, зеленого кольо­ру, з китицями і зав’язані “по-козацьки”— два кіпці звисають з одного боку. В одного козака мамая (Національний ху­дожній музей України) яскраво-червоний вузенький вовня­ний пояс, зв’язаний бантиком. У побуті пояси такі не зав’язувалися: очевидно, на такий характер зображення вплинуло загальне декоративне вирішення картини.

Верхній одяг. 3-поміж верхнього одягу козаків-запорожців особливо виділяються жупани, кожухи та кунтуші. “… Довгі “кафтани” (жупани. — Т. П.) вживались частіше і були розкішні, як короткі…Розкішні “кафтани” шили обов’язково з краму, тканого золотом, сріблом і шовками”.

На картинах мамаї одягнені переважно в довгі жупани з до­рогої штофної тканини. На їхньому жовтогарячому та червоному тлі помітно багатий рослинний орнамент. комір, рукава та поли жупанів обшиті чорним або білим смушком, що надає одягові ще більшої пишності та привабливості.

На картинах є й простіші монохромні (зелені, червоні, сині) жупани, а також кожухи і коротенькі “курточки”.

Шапки. Символ шапки тісно пов’язаний із осо­бистістю її власника. Особливого символічного значення набуває форма шапки. Для козаків шапка була найпершим і найголовнішим убором. Одягнув шапку — то вже й козак. Тому шапки у козаків були гарні, здебільшого яскраво-чер­воні або рожеві. Як їде військо козацьке у червоних шапках то ще здалеку видно, що це ” запорожці поле вкрили, … шапочками закрасили”. У костюмі реєстрових козаків ХVІ -XVІІ cт. популярними були плоскі шапки — “мегерки” — з різної ширини опушками із смушків і верхом із сукна, шов­ку чи оксамиту і нашитим кольоровим галуном або кантами, що сходилися в центрі. Шапки з випуклим або ж дещо приплюснутим верхом і “квіткою”  вгорі є на переважній більшості картин “Козак Мамай”. Іноді замість “квітки” зустрічаються різновеликі китиці.

В одного з козаків шапка зображена у вигляді мит­ри — символу Сонця, життєдайної сили. Її червоний верх прикрашено трьома синіми самоцвітами у золотих опра­вах. На інших полотнах натрапляємо на шапку, що за формою нагадує ковпак (напевно, виготовлена з сукна і без опушки), а також на шапку-шлик із широкою опушкою і червоним сукняним верхом. Опушка шапки часто слугува­ла козакові за кишеню: туди він міг покласти тютюн, кре­сало, люльку. Рідко на картинах зустрічаються шапки, ви­готовлені повністю зі смушку.

Взуття. Основним взуттям у козаків були чоботи. Шилися вони з сап’яну, від чого й отримали назву — “сап’ян­ці”. Згадуються такі чоботи й у народних піснях: “Сап’янці червоні з тими бовтичками…” або: “А де ж ваші, хлопці, славні запорожці, чоботи саф’яці”. Такі ж чоботи-сап’янці із загостреними носками і на козаках – мамаях. Проте майже всі вони написані схематично, спрощено, від чого інколи здаються схожими на жовті та червоні панчохи. На більшості картин чоботи видно майже повністю. Маляри виділяють їх жовтими та червоними плямами. Трапляється, що шаровари частково або ж зовсім закри­вають чоботи. Окрім згаданого вище взуття, на ногах у козаків бачимо так звані “ходаки” (постоли). Це — шматок шкіри, з країв якого протягувався мотузок, що обплітав онучу на нозі до середини литки.

Цікаве взуття зображено на картині з Одеського дер­жавного історико – краєзнавчого музею. Зовні воно схоже на черевики, виготовлені, ймовірно, з сукна чи шкіри, а за­мість звичайних підошов прикріплені металеві пластинки, що тримаються ланцюжком. Можливо, це взуття характерне для поляків, татар або ж інших народів, з якими козака  доводилося воювати. На цій картині зображено герб з літерами “С. Ч.”, які тлумачаться як ініціали Сави Чалого. Оскільки цей козак зрадив козацьке товариство, запро­дався польським магнатам, ймовірно, і взуття на ньому маляр зобразив польське.

Можна припустити, що зображений на картинах класичного варіанта козак належав до представників козацької верхівки. Свідчення цьому — дорогоцінний одяг козака, кош­товна зброя, інші предмети побуту. На картинах із “гайда­мацькими сценами” одяг козака простіший, навколо нього змальовано менше речей, а ті, що є — без особливих прикрас. Щоправда, в умовах військового життя навіть найбідніші представники козацтва на певний час могли стати власниками найрозкішніших предметів побуту шляхти. Тому доречно вважати, що на творах відображено типові обстави­ни, в яких було тогочасне козацтво, а зображення головного героя полотен — це є узагальнений образ козака – запорожця.

Посуд. У козацькому побуті з його постійними військовими походами всі дорожні речі відігравали важливу роль, у тому числі й посуд. Не поминули його й народні ма­лярі. Частіше біля козака стоять пляшка, чарка, кухоль. Приміром, на картинах є пляшки великого розміру, а по­руч — келихи. Цей посуд прикрашено геометричним орнаментом. За формою пляшки різноманітні: завужені довер­ху, темно-синього, зеленого та білого кольорів, без будь-яких прикрас; штофоподібні, оздоблені геометричними візерунками та глечикоподібні. На одному з творів зображено гра­фин, щедро прикрашений рельєфним орнаментом. Серед по­суду, призначеного для пиття, найчастіше зустрічаються кухлі та срібні кубки на високих фігурних ніжках.

На картинах ще можна побачити чарки, склянки, рідше — келихи, чаші й ковші. Посуд у цьому випадку мож­на потрактувати не просто як неодмінний дорожній реквізит козаків, важливий елемент їх побуту, а і як глибокий етнічний символ. Так, серед козаків поширеною була кумпанія — ритуальна чаша, що застосовувалася в обрядах побратимства. В українській мові, зокрема, за­свідчено символічне значення слова “чаша”: переповнити чашу терпіння, випити гірку чашу до дна, нехай обмине мене чаша ця тощо. Прикметно, що у міфопоетичній сві­домості українців посуд пов’язується із космогонічними явищами, ототожнюється на підставі сферичної форми із зорями та планетами. Посудина також символізує кос­мічну творчу силу, лоно Всесвіту, ототожнює Матір-землю, жіноче начало, уособлює вмістилище гніву і милосердя, скарбів, щедрість, чистоту та радість.

Історичні обставини зумовили те, що протягом XVІІІ — XX ст. саме з козацтвом українці пов’язували всі свої мрії і сподівання на краще життя та національне визволення. Відтак, “Козак Мамай” , шедевр українського худож­нього образотворення, є писаною фарбами думою народу, в якій за допомогою зображень-символів і реалій-знаків втіле­но цілий комплекс морально-етичних норм українського на­роду, його поглядів на життя, на людину, її місце в світі. Знаковий образ козака на цій картині постав уособленням життєздатності української нації, її духовним ідеалом. Відтак “Козаки Мамаї”— найдорожчий скарб спадкоємців козацьких родів, заповітний оберіг у хаті, що передавався у спадщину від покоління до покоління. Сьогоденням консоліду­юча місія “Козаків Мамаїв” не вичерпується. А тому хай приходять вони в кожну українську оселю, хай дивляться нам у вічі, визволяють праведні душі з пут чужинецьких псевдоідеалів, повертаючи до рідних батьківських світлиць!

Тетяна Пошивайло   – Мистецтвознавець

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

200грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 100грнВимушені переселенці
  • 100грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 100грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 100грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
    Крім організованих груп
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани війни з Росією
    та їхні діти. За наявності посвідчення учасника бойових дій (УБД)

Придбати квитки

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Почайна та Шулявська
  • 433
    Від перетину вулиць Богдана Хмельницького та Терещенківської.
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»