Корочун, карачун, кречун, крачун, керечун — у народій традиції термін, закріплений, головним чином, за різдвяним циклом обрядів і вірувань.

Над етимологією слова корочун працювало досить багато видатних етнологів та лінгвістів: О.Потебня, А.Веселовський, А.Петрушевич, К.Сосенко, С.Килим­ник, Ф.Мікльосіч та ін. На жаль, питання залишилося відкритим. Російський історик М.Карамзін виводить це слово від «коротать» («укорачивать») — на тій основі, що у грудні бувають найкоротші дні; а з середини грудня Сонце повертає на літо і дні чимраз стають довшими. Як зазначає С.Килимник: «Свято «Корочуна» у дохристиянські часи було найбільшим, найсвятішим, найбагатшим стравами, найрізнома­нітнішими обрядами, магічними діями та магічними (чарівними) словами… Після об’єднання родів у племена й свято «Корочуна» набрало ширшого характеру та змісту — вся суспільність через своїх членів бере участь у святі. Усі молитви-коляди, усі магічні дії, усі бажання — скеровані до всіх членів племені чи поселення… Назву Корочун трактують по-різному: як свято дня, що ступнево збільшується (ніч скорочується), як назву сонячних променів, що входять з цього часу під земну кору і т.д. Це свято є нашим документом глибокої доісторичної дійсності не лише вірувань, світогляду, але й наших культурних, політичних та економічних зв’язків і взаємин із всесвітом».

Найближчим до вирішення цієї проблеми, на нашу думку, є дослідження видатного українського теолога Ксенофонта Сосенка. Зокрема, вчений стверджує, що важливу роль у культурно-релігійних традиціях українського народу відіграє постать прадіда, яка ідентична з Дідом, Дідухом, узагальнена назва якого — Корочун: «Це полубоже єство і незабутній культурний лицар — доброприносець народу і міфологічна астральна поява: небесна, велична, з найкращих небесних світил, — богоподібна… Постать прадіда — Дідуха — Корочуна виступає сильно не лише в святі Різдва-Коляди, але так само сильно й визначено в інших релігійних і побутових святах. І так: виступає вона в Щедрім Вечорі в культі місяця молодика… приходить і в староукраїнському гаїлковому великодному святі…» К.Сосенко вважає, що вірування у Корочуна належать до сонячного культу і безпосередньо стосуються української міфологічної системи, а не іранської чи єгипетської, як вважають деякі дослідники. Ця гіпотеза вченого виникла на основі спорідненості даного образу з ідеєю Дідуха. Різниця тільки втому, вважає К.Сосенко, що культ Корочуна «загубився у пам’яті народу», на противагу традиційному і чисто народному культу Дідуха, який залишився з прадавніх часів незмінним. Святочною жертвою для Корочуна вважається обси­пання його зерном. Для Дідуха подібною жертвою є хліб і кутя з медом, які ставлять перед ним на покуті. Жертвою для Корочуна є також настільний хліб. З цим святочним хлібом, медом та маком, як тільки зійде вечорова зоря, що має сповістити людям про велике чудо — народження Сина Божого, люди спочатку обходять тричі «за сонцем» навколо столу, а згодом — усе обійстя, з вірою «щоб увесь рік ми жили багато». С.Килимник твердить, що: «малі Крачуни в округ великого хліба-Крачуна — це образ прадіда з ріднею, а заразом символи астральних світил, хоч не означених  поосібно так, як в українських колядках про місяць, сонце і зорю (зорі). В цім, мабуть, є різниця або захи- тання мітологічної української орієнтації, бо хліб-Крачун і малі колачі-Крачуни — це, мабуть, сонце посеред астральних світил… Сніп збіжжя й осипане на нього зерно характеризують, безперечно, Корочуна як культурного лицаря, першого сподвижника культури збіжжя та взагалі як першого господаря; подібно як сніп пшениці, хліб і кутя з медом характеризують Дідуха як першого господаря і пасічника».

Полемізуючи з тими дослідниками, хто вважав культ Корочуна надбанням лише Закарпатської України, М.Грушевський, зокрема, зазначав: «Се ім’я (Коляда — В.В.) вигнало стару тубильчу назву «Корючуна», що досі начебто заховалась в Західній Україні, у волохів і болгарів, а для XII в. засвідчена новгородським літописом, що се була назва загальна. (Назва, одначе, не зовсім ясна щодо свого значення: одні розуміють се як найкоротший день, інші — такий, що вже наступив, «покрачував»; в обох випадках ся назва властиво належить попередньому, воведенівсько-варвариному, циклові і перенеслася на коляду разом з різними святочними церемоніями)». Болгари і словаки називають Різдвяні святки Крачун, Крачунець. У Болгарії Крачуном називають всякого, хто народився 25 грудня. У білорусів корочун — раптова смерть у молодому віці. Міфологічний образ  Корочуна знаходимо в гуцулів, у яких передріздвяний піст називається Корочуном. Сучасний дослідник В.Скуратівський зазначає, що гуцули робили обрядовий хлібець-корочун так: «жінка, щоб спекти карачуна, одягалася в гуню і натягала рукавицю, бо «гола рука — це бідність, а карачун — символ достатку». Обрядовий хліб стояв на столі впродовж усіх святок, символізуючи зимове сонцестояння. Куштували його тільки після Василя, а один зберігали до весни, щоб вийти з ним на перший засів яровини… На Закарпатті, після того, як хліб спечено, батько з сином йшли до току з веретою, нав’язували в неї соломи і заготовляли два снопи — один, щоб розіслати на столі, а інший правував за Дідуха. Потім направлялися до водойми, вмивалися джерельною водою, змочували з трьох сторін карачуна і поверталися додому».

Саме обрядодійство досить виразно описано Терещенком: «В переддень Різдва (день Св. вечора) займає в Карпатській Русі головне місце посеред хлібного їства величезний хліб, що називається крачуний або крачун. Його саджають в піч коло 3-ї години й обставляють доокола колачами. Під вечір приступають, щоб привітати Крачуна. Від сінешного порога до головного стола, вкритого полотном, устелюють дорогу чистою соломою. На столі кладуть велику миску, повну домашніх овочів і хлібного зерна; відтак вносять страву, а посередині ставлять великого Крачуна, окруженого маленькими крачунами. З появою вечірньої Зірки звіщають похід Крачуна. Двоє вносять з повагою великий ячмінний або вівсяний сніп і ставлять його в куті кімнати; прочі вітають його посівом зерна, взятого з миски. В часі входу Крачуна всі, що є в хаті, засідають за стіл, не виключаючи слуг».