Хвигура – трапецієвидна сигнальна вогняно-димова споруда, що використовувалася козацькою сторожею для передачі інфомації про наближення чи напад татарських загонів. Влаштовувалась на підвищеннях, курганах. Складалася з 19 просмолених бочок із одним днищем і однією – без дна. Шість перших бочок ставили в коло і обв’язували просмоленими канатами, на них ставили друге коло з п’яти бочок і так далі. На самому вершечку стояла бочка без дна. У середину хвигури заливали смолу. Над верхньою бочкою встановлювали залізний прут із блоком. Через блок протягували мотузок, один кінець якого із запалювачем і грузилом опускався в порожнину. На території України існувала налагоджена система попередження населення про татарські напади, створена на основі сигнально-сторожових постів. Щойно спостерігачі помічали з вишки наближення ворогів – “хвигуру” негайно підпалювали, вогонь і дим від неї помічали на сусідніх вишках і теж підпалювали свої “хвигури”. Так сигнал тривоги швидко передавався вглиб території України.
Крім цього, хвигурами називали дерев’яні споруди на пам’ять про визначні події; придорожні хрести.

Ось як описує хвигуру Олександр Ільченко в своєму химерному романі з народних вуст “Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця” в-во “Художньої літератури” Дніпро” Київ 1967 рік.

Для читача варто окремо зазначити, що під терміном “чужа молодиця” – розуміється сама пані смерть, або чужа смерть, бо ж Козак Мамай був невмирака-характерник. Адже національний дух і гідність невмирущі…

Що більше сутеніло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, і Михайликові кортіло взнати — хто він, оцей козак, що він читає та чого регоче.
Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як і в кожного молодика, чуприною на маківці, моторний, бистроокий, з хуткою річчю та з чудернацькою, ніби й не наською, химерною вимовою, хоч, крім вимови, і все в нім було якесь чудне та дивне. І пильний погляд кмітливих тямущих очей. І в убранні якісь дрібниці. І та книжка, друкована далебі не по-наському. Тільки й знав об нім Михайлик, що ім’я, бо ж чув сьогодні, як його кумедно кликали двоє товаришів-запорожців: Пилип-з-Конопель. Один із тих товаришів, довготелесий та рудий, впавши трохи осторонь на землю, безпробудно спав. А другий — козарлюга вже в літах, вельми підтоптаний,— стояв, як, бува, камінний мамай на степовій могилі, непорушно, чатуючи, на сторожовій козацькій «хвигурі», тобто на дерев’яній вежі, біля якої наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на ніч.
Він стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височенній споруді з бочок, діжок та барил — і глядів та й глядів навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрій.
— Злазь!—гукнув йому Пилип-з-Конопель.— Пора вже ставати мені.
— Ще рано,— стиха відмовив козак на хвигурі, але всетаки зліз.
І став біля вежі, стомлений, зажурений старий козак, що вже стомився від безугавних воєн, які роздирали мирну Україну протягом століть. Молоді були в нього лиш очі. І він не зводив їх з далеких виднокраїв, бо таку мав службу: вони оберігали спокій України, оці троє пересмажених на сонці козаків, закурених, голодних та здичавілих, що так і жили тут, у трав’янім курені, свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів. Вартуючи на стрімкій дерев’яній вежі, спорудженій на вершечку верховинної могили, ані вдень ані вночі, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовваніли на обрії, далі та далі по високих шпилях. Очей не відривали, щоб не проґавити раптового сигнального вогню, котрий на будь-якій дальній хвигурі міг спалахнути щохвилини, страшний та осоружний знак нового нападу чужинців, знак нової війни. Коли ген-ген на границях землі української з’являлися перші загони ворога — ногайців чи кримських татар, панів-поляків чи ще яких зухвалих зазіхачів, вартові підпалювали там десь крайню вежу, а, той вогонь побачивши, козаки на сусідній хвигурі збивали в небо і свій стовп вогню, а ще ближчі — свій, бо сторожові хвигури стовбичили тоді по всіх степах,— і ось так, за годину якусь всенька Україна за сотні верст уже знала: ворог знову переступив наш поріг, і козацтво всюди лаштувалось до відсічі, а мирні люди, що працювали на степу і в плавнях, гречкосії з хуторів, зимівників та сіл, рибалки й пастухи, копачі селітри чи залізної руди, лісоруби та вуглярі, солевари й мисливці, сірома і люди багатші, всі вони сушили сухарці, забивали на сало свиней, підсмажували пшоно задля каші, заривали в землю збіжжя, гроші та хліб — і поспішали на Січ, щоб стати оружно до війська, а інші, захопивши якесь майно, жінок, дітей і старезних дідів, квапились поховатися в замках, по слободах чи по містах або ж тікали в Московщину, щоб не вскочити, крий боже, в халепу — в полон, у рабство чи в обійми смерті…
Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу міг зняти по всій Україні навіть випадковий вогонь на будь-якій степовій хвигурі.
Тож і курили чатівники десь осторонь, та й своє багаття Мамай з товаришами розгнітили десь далі, аж за могилою, щоб, нє дай боже, якась дурна іскорка не скоїла великої біди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить. Основу її складали шість бочок із самим тільки нижнім дном, залиті по вінця смолою. Їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв’язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п’ять, таких же, на них — іще три, ще вище — дві, а нагорі стирчала бочка порожня — без верхнього й без нижнього дна — задля тяги повітря, а в ній була сама лише залізна перекладка з довгою вірьовкою, що з неї звисав товстий віхоть прядива, вивареного в селітрі. Варто було тільки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…