Душа — внутрішня сутність людини, яка входить у неї від народження, а по смерті відділяється від тіла і живе окремим життям; двійник людини за її життя, який наділений рисами міфічного персонажа.

Дощ, за повір’ям, крім молодості, бадьорості й самого життя, дарує людині ще й душу. Душа, як і дух, — вітер, що дає мужність, силу розуму. У подиху вітрів предки вбачали дихання небесного Творця. А тому душа вічна і безсмертна, відчуває радість і біль, плаче і мучиться тощо. Народ уявляв душу як хмаринку, дихання, дим, вітерець, пташку або як маленьку істоту. Якщо людина чи тварина живе і рухається, то це відбувається тому, що в ній сидить чоловічок або тваринка, яка нею рухає. По смерті душа вилітає з тіла і перебуває біля нього перші три дні аж до закінчення похоронного обряду. Сорок днів душа померлого блукає і тільки по цьому йде на той світ. Душа визначає не лише життєвий стан, а й здібності людини. За життя душа покидає людину тільки уві сні.

У Великодню ніч можна побачитися з померлими рідняками. Для цього потрібно заховатися в храмі, коли там нема нікого, із «страсною» свічкою. Душі покійників збираються в храмі, щоб молитися. Але розмовляти з ними не можна: для цього є інше місце —  цвинтар. Мотив розставання душі з тілом в українському фольклорі доволі рідкісний. Іноді це звинувачення душі тілу: душа не прощається з тілом, тому що воно тими гріхами привело до пекла:

Що душа із тілом та й розставалася,
Та розставалася та й не прощалася:
Що в п’ятницю рано долю проспівало,
А в суботу рано людей осуждало,
А в неділю рано утреню проспало.
Утреню проспало, службу проснідало.

Але найчастіше душа, вийшовши з тіла, вертається, щоби попрощатися з ним: «Ти прощай, тіло моє! Тобі, тілу, йти в сиру землю, в гробову дошку — твоїм кісточкам сирій землі на додаточок, білому тілу червам на з’їження, а мені, душі, до Господа Бога йти на покуту, на грізну відповідь, на муку вічну, геєнну огненну!» Дослідниками зафіксований цікавий елемент у побуті: підважування верхньої колоди даху, на якій тримаються всі дошки, аби дати душі вийти з тіла, коли вмираючий довго мучився.

За віруваннями предків, душ було кілька. Людина після смерті за невиконання певного поховального ритуалу могла перетворитися на упиря. Він мертвий, але його тіло не позбавлене життєвої сили. Невиразне уявлення про таку силу ще довго зберігалося у селян. Про те пише Н.Велецька: «У худоби такий самий дух, тільки нехрещений». Вірили у переселення душ, у те, що звірі, як і людина, мають душу. Однак українці Закарпаття трималися іншої думки: «Худобина душі не має, лише пару, що тримає кров тай житє. Якби худобина мала таку душу, що чоловік, тоби не було правди на сьвіті».

Мати-Земля, культ якої набагато давніший за культ Неба, шанувалася ще й за те, що приймала у своє лоно душі померлих дідів і повертала їх назад новонародженими онуками. Помре людина — у тому місці душа йде в землю, а де народжується — звідти, із землі, душа діда повертається і переселяється в тіло новонародженого. Звідси вкорінився звичай сина називати по дідові і особливо шанувати місця смерті та народження. Так виникло уявлення про ще один кругообіг, але вже душі людської.

У жайворонків, які прилітають на Сорок мучеників, убачають душі предків, які навідують навесні рідні поля (Україна); у білій змії, яка живе в домі, втілена душа першого господаря дому, а у ласці — душа господині (Словаччина); у вигляді мухи душа померлого приходить у свій дім у першу ніч після смерті (Західна Україна); душа нехрещеного немовляти літає після його смерті чорним птахом (Польща); душа вішальника блукає у вигляді чорного пса (Чехія); метелик може бути душею відьми, яка покинула своє тіло під час сну (Сербія). За повір’ями, коли вночі кричить сова — це вона скликає душі померлих; летюча миша забирає у пекло душу грішника, запродану дияволу, відірвавши людині голову (Польща).