Дажбог (Дажбо, Даждьбог, Богдаждь) — бог світла і Сонця, син могутнього бога вогню Сварога; подавач усякого добра, опікун людської долі та достатку; бог, який дає білий день, щастя та любов. Зі сходом Сонця у предків з давніх давен асоціювалося його відродження, а тому Сварог є божество-батько, який дає життя Сонцю Дажбогу.

За свідченням Б.Рибакова, божества з таким ім’ям ані в Прибалтиці, ані в індоіранському світі немає. Деякі вчені трактують ім’я Дажбог як Поганий Бог, маючи на увазі, що він пов’язується з мокрою, дощовою погодою. Інші пояснюють його як Давець-бог, тобто той, що приносить добробут, заможність. Існують й інші версії.

У «Повісті врем’яних літ» під 980 р. поряд з іншими Володимировими богами, що стояли на Київській горі, згадується і Дажбог: «І став Володимир княжити у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі поза двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його була срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога…» Дажбог у пантеоні князя Володимира — божество всеосяжне, пов’язане з сонячною природою, з річним сонячним циклом. Слід зазначити, що у давніх українців міцно вкоренилося поняття про «небесну твердь» (землю), яка ділить усе нижнє царство на два яруси: у верхньому знаходяться «хлябі небесні» (запаси дощової води), а під велетенським куполом тверді ходить Сонце; краї купола опираються на край землі. Верхній ярус над твердю — царство Стрибога (Сварога, Рода). Нижній ярус із Сонцем і землею — царство Дажбога. Обидва яруси разом — «небеса», тобто небо у множині.

За народними віруваннями, Сонце бувало не тільки добрим. Як справжня жива істота, воно іноді гнівалося на землян. У «Слові о полку Ігоревім» Сонце «світле- трисвітле» своїм пекучим промінням губить воїнів князя Ігоря. «Слово» називає русичів внуками Дажбога (Сонця): «Погибашеть жизнь Дажьбожа внука»; «Встала обида в силах Дажьбожа внука». Щаслива втеча Ігоря з полону завершується зустріччю з Сонцем: «Сонце світиться на небесах — Ігор князь в Руській землі». За стародавніми міфами, три сонячні побратими супроводжують Дажбога в небі: Ярило — бог весняного рівнодення, Семиярило — бог літнього сонцестояння та Коляда — бог зимового сонцестояння. Днем породин молодого Сонця вважався день зимового сонцестояння (21-22 грудня). Опікуном цієї світлоносної трійці був бог Троян — владика неба, землі й потойбічного царства. Населення трипільських часів називало Сонце Дажбогом, воду-матір — Даною, а яскраве небо — Дивом.

В одній із весільних пісень, записаній на Вінниччині, розповідається про зустріч князя з Дажбогом:

Межи трьома дорогами, рано-рано,
Межи трьома дорогами, ранесенько,
Там здибався князь з Дажбогом, рано-рано,
Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.
Ой ти, Боже, ти, Дажбоже, рано-рано,
Зверни ж мені з доріженьки, ранесенько.
Бо ти Богом рік од року, рано-рано,
Бо ти Богом рік од року ранесенько,
А я князем раз на віку, рано-рано.
А я князем раз на віку, ранесенько.
Раз на віку в неділеньку, рано-рано,
Раз на віку в неділеньку, ранесенько.

Остання молитва у «Велесовій книзі» — молитва до Дажбога, чий струг (човен) сяє в небі, як золото:

Дажбог на струзі своєму був
На небі премудрім, яке синє.
А струг той сяє і виглядає,
Як золото, Огнебогом розпалене.
Його подих — це життя
Кожної істоти і притулок.
Усяк муж благо того
Знати може або зло.
І хто богом не сподоблений,
Той пребуде, як сліпий,
І не матиме з ним частки,
Яко же всяке, що до злого йде,
З ним до кінця пребуде.

В Іпатіївському літописі під 1114 р. подається переклад візантійського хронографа Іоана Малали, де грецький бог Сонця Геліос перекладається як Дажбог: «А після цього царствував син його на ймення Сонце, — що його зовуть Дажбогом…»

З легенди про Сварога довідуємося, що життя людей колись було ніби розділене на дві частини: до Сварога і після нього. За Літописом Руським, до Сварога люди жили дико, «палицями і камінням билися», не знали ні сім’ї, ні законів. Жінки чинили «блуд», і не було порядку між людьми. За Сварога і особливо за сина його Дажбога люди «стали кувати оружжя» і поважати закони. Сварог і Дажбог поста­новили «одному мужеві одну жону», визначили данину цареві, а тих, хто не підкорявся, скидали «в піч огненну». Дажбог, якого згадує Нестор Літо­писець, як і автори інших історичних пам’яток, є Сонцем, сином неба, подібно як Аполлон у греків вважається сином Зевса.