Бус — в українській міфології, як і Бахус (Діоніс) в античній, — божество, з яким пов’язували «зеленого змія» — виноградну лозу. За молдавськими віру­ваннями, її приніс людям його син Бусел. Лелека-бусел був священним птахом і в українців. Про ньйого відома така легенда: «Вороги оточили місто. Вони перекрили водогін і пропонували оборонцям здатися. Але відчайдухи вирішили битися до останнього. І коли вже не було ні хліба, ні води, людей охопив панічний страх: хотіли відчинити ворогам городські ворота. Але в цей час надлетів божий посланець — бусел з виноградним гроном і лозою в дзьобі. Він описав коло й сів. Того грона вистачило, аби кожному в оточеному ворогом місті дати по ягідці, а виноградна лоза тут же пустила коріння, зазеленіла, зацвіла й зродила багато грон винограду. Тепер ворог був не страшний, бо городяни мали вино».

Давньоукраїнський Бус, очевидно, був пов’язаний зі світом мертвих, бо на Прикарпатті збереглося таке прокляття: «Буско би тебе взяв!» Там Чортові гори, печери й скелі, а також камені, які називаються Довбушевими та Диявольськими, — це місця, де поклонялися Бусові.

Українській мові відоме таке слово, як бусуйок. Запашне зілля називають подвійно: васильок і бусуйок, хоча ботанічна його назва базилік. Ним прикрашали дзбанки, з якими йшли Щедрого вечора по свячену воду. Цю воду зберігали цілий рік, і на свято Юрія- Георгія нею кропили худобу, коли виганяли на пашу. Цією водою кропили й воїнів, коли ті вирушали на ворогів. Половці, які довше залишалися язичниками, ніж русичі, мали назви: бусурмени, басурмени, басурмани. Чайки-човни іноді називали «бусою», таку довбанку використовували і як домовину. Домовика уд­мурти називали бустурганом, а бусором чи бусаром — пришелепувату людину. «Бус» — це дрібний дощ, пил, туман, пара; бусир, бусор — барахло, дрантя; бусий — темно-сірий, темно-голубий.