Бог — божество долі, щастя, блага, багатства тощо; протиставляється небогу, знедоленості. Це слово знаходимо у назвах численних давньоукраїнських богів: Білобог, Чорнобог, Стрибог, Дажбог та ін.

Подібно до інших народів давні українці обожнювали небо, вважаючи, що там вічне царство, бо з неба лине сонячне проміння, звідти сяють Місяць та зорі і падає життєдайний дощ. Слова, що означали небо, заразом вважалися переважно і назвами Бога. У стародавніх замовляннях є таке молитовне звернення: «Ти, Небо, чуєш! Ти, Небо, бачиш!..» Іранська форма «Бог» перейшла до наших предків в епоху посилення впливу скіфів, тобто в         VI—IV ст. до н. е., а в III—VI ст. н. е. під впливом південних сусідів — готів-християн до нього додалася форма «Господь».

Грецький письменник другої половини VI ст. Прокопій так писав про вірування давніх українців: «Єдиного Бога, творця перунів, визнають єдиним владикою світу, і в жертву приносять йому волів та інших тварин… Вони шанують ріки і вил [німфи, русалки] та інші божества, котрим приносять жертви». Вагомі слова й відомого російського славіста   XIX ст. О.Гільфердінга: «Жоден поганський народ в Європі не підходив так близько до єдинобожжя, як слов’яни; то свідчить про глибину і ясність їхньої народної мислі. В міфології грецькій, римській, німецькій земля становила осередок і головну частину світу, а небо залежало від неї; слов’яни чітко уявляли собі всю марність земного світу в порівнянні з небесною безкінечністю, а це вказує на більшу силу мислі і на чистоту морального почуття… Вірячи, що найвищий бог займається лише небесними справами, балтійські слов’яни більше не поклонялися йому. Зате дітям і внукам небесного бога, як земним божествам, поклонялися вони ревно». Про західних слов’ян розповідає історик XII ст. Гельмгольд: «Є багато родів ідолопоклонства у слов’ян. Одні своїх божків містять у будованих святилищах; інші божки мешкають у лісах або гаях. Деяких зображають із двома, трьома і навіть більше головами. Та, незважаючи на багатьох різновидих божків, котрим святять поля і ліси, слов’яни не заперечують одного бога в небі, що панує над іншими богами, а сам лиш опікується небесними справами. Інші боги зродилися з крові його, і вони тим досконаліші, чим ближчі родом і кров’ю до того найвищого бога богів».

М.Костомаров вважав, що слов’янське розуміння Бога — не пантеїзм. Він не погоджувався з тими, хто у слов’янській язичницькій релігії убачав схожість з індійською. Бог слов’ян, стверджував учений, не сам створив світ, не розсіявся у своєму творінні, а тільки випустив із себе духів, які населили матерію і слугують ніби посередниками між мертвою масою і всеоживляючим началом. Слов’яни поклонялися не дубу, не каменю, а тій силі, яка створила і дуб, і камінь, тобто врешті-решт самій природі. Слов’яни не створили людиноподібного Бога-творця, подібного до Брами або Зевса. їхні боги не одружувалися, не мали дітей, не вели воєн. Вони заселяли поля, ліси, ріки, озера, хати, подвір’я і допомагали або шкодили людям в їхньому повсякденному житті.

Давні українці щиро вірили, що все робиться з Божої волі, навіть у біді немає нічого поганого, коли вона послана від Бога: «Як Бог не схоче, — говорять приповідки, — то хоч би десять голів мав, то нічого не зробиш»; «Бог ніколи не спить: у того щастя відбирає, а тому дає»; «Бог покорить, Бог і простить»; «Бог те знає, а не ми, грішні»; «Хто в Бога просить, тому Бог дає»;- «Кому Бог поможе, той все переможе» і т. ін. В жодному разі не слід надіятися на самого себе без покликання Божої благодаті:

Не вповай, душе, сама на себе,
А вповай, душе, все на Господа!