Усякої росказують про оцю могилку, що коло неї камінна баба стоїть, де оце тепер на їй дяк живе у старих попівських хатах коло деревяної церкви. Та й про саму бабу усякої почути можна. На оцю кучугурку Микита Бевзишин-Кужівнин, що часом і за дяка на криласі править, як дяка коли немає, каже „Голгофа”, а москаль Кабачишин зве сю могилку їшафотом, тобто шибинецию чи що. Мабуть, через те вони на неї так кажуть, що чутка ходить, либонь би то за судів Хмельницького тут прилюдно наглою смертю карали винуватців великих – найпаче зрадників усяких.

Бевзиха сама – стара-то – ся прямо каже, що тут кати катували зрадників за судів таки Хмеля ще. Не однакові й тодї видко, люде тут були: ті до Ляха тягли, а ті вже одлучались од його, сами хотіли правити, порядкувати вже в своїй Україні”. А може, ще й опісля, як од Росії хотіли одлягати, та зрадники з’явились. їх не сїють,на їх не орять, сами родять, як то кажуть. Либонь тут, як роскопували місце, щоб під хати та під церкву землю звідси навозити, та знаходили у в одній сторонї самі голови чоловічі, поскидані в купу, а в другій самі тулупища, жужлом лежачі, без голів уже. Та й про бабу саму кажуть, що се навмисне колись була з камінюки зроблена баба таки, як і людина наче. Кажуть, що в неї плече одно було багато білше од другого. До цього-б то плеча й голови одтинали зрадникам та всяким винуватцям проти українського гетмана та старшини тодішньої. За спиною у баби цеї був великий ярок – теж би то на те, щоб сокира, чи шабля, чи чим там тодї голови одрубу-вали, гаразд одцюкувала голову, як рубнути по вязїх. Ще недавно вона стояла на самій могильцї, над шляхом, не подалецї од повітки дякової, та шляхом з гори вода все під весну та під дощі великі бігла дуже та й підмивала край могилки, а баби наші набачили глину браву та й собі почали підкопувати, поки дійшло до того,що каміню­ка не вдержалась та й скотилась на шлях. Лежала вона довгенько, поки аж Бог посухи не послав на хлїбсвятий. Люде думали, що то й дощу через те не було, що баба занехаяна, тай винесли її знову на скелю, трохи далі’ од першого місця, близче до повітки. Але вода знову своє робила, а баби тож, а діти й собі копались коло неї, поки оце недавнечко вона ще раз повалилась до долу. її вже звели на місцї, якому лежала тепер і поставили під ске­лею побіля шляху таки. Знаходились і такі, тіко се вже меж приїзджими сюди панами, що казали, що баба ся -бог колишнийсь на Україні”, та діти, як грались коло його все, попсували дуже і вид і стан, як терли камінцями об неї задля виграшки якої там. Тіко ся думка не йде якось людїм у голову. Були й такі, що казали, що оце саме і є могила Тимошева перша, а вже побіля неї инчих мерцїв клали. Коли же і се не те, бо Тиміш під церквою похо­ваний, сеж відомо стало всім. Наші люди більш таки теї думки держать ся, що се плаха таки. Хоча знаходять ся і такі, що кажуть, ніби се прикмета, де схована в землі є кладь велика. Глаголять, люде знайшли мішок цілий копійок старих, ссипаних під нею. Вгадьки кажуть, що й сі копійки не є ще кладь, а прикмета: камінюка зверху, а мідь на споді”. Од цього саме місця й треба доміркуватись, куди, чи на схід сонця, чи на південь треба стати, щоб утрапить на ту линїю, на які положена кладь настояща. Кажуть вони, що треба знати, як завдальш стати од баби па тій линїї, чи на зріст чоловіка, чи на тіньпівденну, чи там як инче, щоб там копати саме й улучити на поклажу ту. Звісно, жадна кладь мудро ховалась, щоб і не пропала, і щоб хоч правнукам пращурам досталась з свого роду. У Орловського в планах не показано було, правда, тут кладї і не шукали її тут. А вже воно, собі думають люде, під роїну та різнечу тодїшню люде не де дївали свою багатиню – у землю, певно, клали. Через те так і думають собі. І старі люде: те теї, те другої, те плаха, а те прикмета. На думку Морщака дїда – либонь, живий ще він собі грішний, як коли мізкував таки, то ся могилка, каже було він, – не що иначе, як така сама могилка, як і ото скрізь по степу їх є багато. Під войни б то, по йому, давно насипали на побитих вояках могили. Часом над багатьма, а часом і над одним, як значнїйший чим був. А вже баба оця – тосе, видко, не було хреста, щоб поставити зверху могили, а трапилась камінюка, може, й на бабу схожа, от і винесли її на верх могили і постановили, щоб ще таки чим иншим закінчити могилу. А людїм не подавай! почнуть свої вигадування. Кажуть же, що є й залізна баба, що дітей нею лякають, а хто її бачив?! Й здала ся ця баба нашим мужикам! Часом хто викаже що з ради, як радять що проти попів, або проти ченців, або й проти началства, то зараз на бабу йому й показують. Часом дїтей полякати бабою, погуляти коло баби. Та й по других слободах її знають. їхали раз Трушівчане підводами, везли у Ведме-дівський монастир з Яницького хутора верби на щось. Порівнялись з бабою. Хлопці’ й забачили бабу, обступили її, чудують з неї, а далі з того чудування заходились пхатись і силувати той того, а той того: „цїлуй бабу!” Нареш­ті’ которогось схопили на оберемок гай гулять до камінюки: „цїлуй, – кажуть, – бабу!” Й пручав ся і просив ся, нїчого не помогло. Заюшили бідака чисто і покинули під бабою, сами побігли волів догоняти. „Оце так! цїлуй, чорте, бабу!” – сміялись люде, як той устав і насилу з стида поволік ногами за ними. Чи не зрадив в чому? додавали инчі. Мабуть таки, вона для кари якоїсь таки була.

Записано з гурту.

Гетьманське гніздо. Урочища і перекази Села Суботова, зібрані в рр.1897-9. Подав Марко Грушевський