День рідної мови проголошений рішенням 30-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО за пропозицією країн-членів організації в листопаді 1999 року  в пам’ять про події 1952р.  на території сучасної Народної Республіки Бангладеш (до 1971 року територія Пакистана). Саме тоді була жорстоко придушена акція протеста на захист рідної бангладешської мови в якій загинуло п’ять студентів.

День рідної мови щорічно відзначається під егідою ЮНЕСКО починаючи з 2000 року. Ця ініціатива спрямована на визнання та заохочення використання рідних мов.

Мова – це не тільки засіб спілкування але й основний інструмент який дозволяє людині дати визначення культурі, оточуючому середовищу, історії рідного краю та родоводу, тобто дає можливість самоідентифікувати себе у просторі.

ЗАБОРОНИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1622 — наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в Московській державі всі примірники надрукованого в Україні “Учитель­ного Євангелія” К. Ставровецького.

1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на “Кіевскія новыя книги!” П. Могили, К. Ставровецького, С Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.

1720 —- указ московського царя Петра І про заборону книгодрукування українською мо­вою і вилучення українських текстів із церковних книг.

1729 — наказ Петра I переписати з української на російську мову всі державні постанови й розпорядження.

1753 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати й використовувати україн­ський буквар.

1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття всіх українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про зак­риття всіх українських шкіл.

1808 — закриття “Студіум рутенум” — українського відділення Львів­ського університету.

1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Захід­ної України.

1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

1847 — розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.

1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Схід­ній Галичині та Буковині українську азбуку замінено латинською.

1862 — закриття безоплатних недільник українських шкіл для дорослих.

1863    — Валуевський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування українськомовної духовної і популярної освітньої літерату­ри: “Ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може”…

1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має вестися виключно російською мовою.

1869  — запровадження польської мови як офіційної мови освіти й ад­міністрації Східної Галичини.

1870  —роз’яснення міністра освіти Росії  Д. Толстого проте, що кінцевою метою освіти всіх інородців “незаперечне повинно бути обрусіння”.

1876 — Емський указ Олександра II про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої українськомовної літератури, а також про заборо­ну українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нота­ми, тобто народних пісень. (Завдяки чому було перелицьовано на російську мову безліч українських народних пісень, тобто наш фольклор було вкрадено).

1881 — заборона викладання у народних школах й виголошення цер­ковних проповідей українською мовою.

1884 — заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.

1888 — указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1892 — заборона перекладати книжки з російської мови українською.

1895 — заборона Головного управління у справах друку видавати ук­раїнські книжки для дітей.

1908 — чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою (!) Сенат оголошує українськомовну культурну й освітню діяльність шкідливою для Російської імперії.

1910   — закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів.

1911  — постанова VII дворянського з’їзду в Москві про виключно ро­сійськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.

1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи II про скасування української преси.

1914 —1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона ук­раїнського слова, освіти, Церкви.

1919 — зруйнування поляками Західно-Української Республіки.

1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У “теорії” боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селян­ської (української), у якій перемогти повинна перша.

1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання україн­ської мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.

1924 — закон Румунського королівства про зобов’язання всіх “румун”, котрі “загубили матірну мову”, давати освіту дітям лише в румунських школах.

1925  — остаточне закриття українського “таємного” університету у Львові.

1926 — лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У з санкцією на боротьбу проти “національного ухилу”, початок переслідування діячів “українізації”.

1933 — телеграма Сталіна про припинення “українізації”.

1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від З грудня 1929 p., яким дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах із більшістю учнів-українців,

1934     — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румуні; про звільнення з роботи “за вороже ставлення до держави і румунського народу” всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи ук­раїнської мови.

1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) “Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей”, відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.

1947 — операція “Вісла”; розселення частини українців з етнічних ук­раїнських земель “урозсип” між поляками у Західній Польщі для приско­рення їхньої полонізації.

1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчан­ня; вивчення всіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.

1960 —1980 — масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.

1972   — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві.

1973  — заборона відзначати ювілей твору І; Котляревського “Енеїда”.

1974  — постанова ЦК КПРС    “Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік”, де вперше проголошуєть­ся створення “нової історичної спільноти — радянського народу”, офіцій­ний курс на денаціоналізацію.

1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в со­юзних республіках” (“Брежнєвський циркуляр”).

1983  — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові за­ходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік” (“Андроповський указ”).

1984  — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи”.

1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15 відсотків зарплатні вчителям російської мови порівняно з учителями української мови.

1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодс­тва в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

1989 — постанова ЦК КПРС “Про законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”.

1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

На основі викладеного, і керуючись статтею 150 Конституції Ук­раїни, статтями 62, 63, 65, 67, 69 Закону України “Про Конституцій­ний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив:

1. Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розу­міти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в ін­ших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України).

Поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місце­вими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використову­ватися російська та інші мови національних меншин у межах і по­рядку, що визначаються законами України.

2.  Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому чис­лі в навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова.

У державних і комунальних навчальних закладах поряд із дер­жавною мовою відповідно до положень Конституції України, зокре­ма частини п’ятої статті 53, та законів України, в навчальному про­цесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних мен­шин.

3.  Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до вико­нання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

м. Київ

14 грудня 1999 року № 10-рп/99