Керуючись звичаєвим козацьким правом, дарованим нам Господом Богом і підтвердженим нашими прадідами лицарями Війська Запорозького Низового, козацьке селище «Мамаєва Слобода» оголошує, що віднині з 2010 року – 1 травня нарікається «Днем святкування цвітіння черемхи».

Черемха – це найулюбленіше дерево одного з найуславленіших козаків і Гетьмана Війська Запорозького Низового Богдана-Зиновія Хмельницького.

Свої родові таємниці володіння мистецтвом бою на шаблях були у  кожній козацькій родині. Такий таємний спосіб ведення двобою на шаблях у козаків йменувався «гречкою». Головною ознакою цього способу фехтування було раптове перекидання у повітрі шаблі із правої руки до лівої і навпаки. Таким чином супротивник дезорієнтовувався і удари шаблею несподівано наносились із незахищеного боку.

Богдан Хмельницький з дитинства, як і всі діти лицарського стану, майстерно володів мистецтвом саме такого козацького двобою на шаблях.

У вирішальних боях 20-22 вересня 1633 року під російським містом Смоленськ, запорожців, котрі були у складі польсько-литовського королівського війська, біля переправи через річку Дніпро навально атакував 6000 корпус московської помісної кінноти воєводи  Прозоровського та драгунів під командуванням француза д’Еберга.

Запорозькі козаки, в числі яких був майбутній Гетьман України Богдан Хмельницький, не тільки зуміли успішно відбити численні атаки  московитів, але й перейшли в контратаку незвичним для ворога чином. Так три тисячі «чубатих» слов’янських воїнів тільки з одними шаблями не зважаючи на студену осінню воду вплав дістались протилежного берега Дніпра, де несподіваною шабельною атакою на пень постинали кільканадцять тисяч оторопілих московських стрільців.

За активної участі Запорозьких козаків під Смоленськом, а також Вязьмою, Ржовом, Калугою, Козельськом, Великими Луками та Можайськом – московське царство змушено було капітулювати та підписати 14 червня 1634 року з Польським королем Владиславом ІV угоду про «Вічний мир».

В 1634 році сотник Богдан Хмельницький за надзвичайну хоробрість у військовій виправі біля російського міста Смоленська отримав від короля Владислава IV найвищу нагороду Речі Посполитої – «Іменну золоту шаблю». 

Тобто, козак Богдан Хмельницький був одним із найкращих воїнів-рубак свого часу, проте це не заважало йому одночасно бути поетичною натурою і «філософом», а відтак у вільний від постійних військових змагань час милуватись духмяними кетягами квіток черемхи, на власноруч висаджених шести деревах поряд із ганком родового палацу-кам’яниці в Суботові.

Таке трепетне відчуття прекрасного у спадкового воїна-козака наводе на паралелі з філософськими поглядами японських воїнів-самураїв, котрі із зачудуванням спостерігали за цвітінням сакури…

Минулого року поряд із кам’яницею козацького старшини (сотника) на «Мамаєвій Слободі» було висаджено шість садженців черемхи – найулюбленішого дерева ясновельможного Гетьмана. Садженці були привезені із лісу поряд із Суботовим.

Святкування в козацькому селищі «Мамаєва Слобода» з нагоди появи перших духмяних квіток черемхи, розпочнеться 1 травня о 14-00.

         В програмі заходу поруч із садибою козацького старшини за участі Заслуженого артиста України Тараса Компаніченка та гурту старовинної музики «Хорея козацька»:

• Відбудеться концерт шляхетсько-козацьких пісень українського середньовіччя

• Виконуватимуться вірші на похвалу Гетьману Богдану Хмельницькому

• Читання маніфесту Війська Зопорозького до королівств, республік, маєстатів

• Давні танці шляхетські

• Козацький герць (майстер-клас із фехтування на шаблях)

• Стрільба з лука (майстер-клас)

• Шляхетський етикет (дегустація старопанських хмільних напоїв)

• Змагання з піїтики на тему: «Духовний світ козаків та їх сприйняття образу духмяної квітки черемхи»  (переможцю змагань приз – вечеря на 2 осіб в «Шинку – коса над чаркою»)

Також в програмі: виступи фольклорних самодіяльних колективів, козацькі забави, жарти, народні танці, частування  звареними у казанах на відкритому вогні варениками з різноманітною начинкою (вишня, мак, сир, суха груша, капуста) та вечорниці до третіх півнів.

Козаків та козачок також чекає «Шинок – коса над чаркою» де під веселі вигуки «Ergo bibamus» (лат. – випиймо) можна вшанувати духмяну квітку черемхи, котрою так захоплювався славний Гетьман.

Довідка:

Черемха звичайна — Padus avium Mill. Родина розові – Rosaceae.

Росте у лісах, гаях, між чагарниками, на сонячних галявинах. Високий кущ або дерево з густою кулеподібною кроною. Кора чорносіра, блискуча. Листки чергові, видовженооберненояйцеподібні, або еліптичні. Квітки дрібні, правильної форми, двостатеві, в густих пониклих гронах; пелюстки білі або рожеві, оберненояйцеподібні, цілокраї. Плід – куляста, дуже терпка і солодка кістянка. Цвіте у травні-червні. Плоди достигають у серпні-вересні. Пошире­на рослина по всій Україні.

Укріплення та архітектура Суботова.

Укріплення Суботова Хмельницьких та його околиць за місцем розташування розподілялись на три групи: центральну – найбільшу, що складалась із двох нерівних частин: оборонних споруд замку (нині Замчище) та укріплень Іллінської церкви (1653 p.); Вовчий шпиль – сигнально-спостережний пункт і укріплення для захисту південних меж маєтностей; заплаву Тясмина – садиби-хутори на пагорбах-островах (в залежності від рівня води в річці), що здійснювали додатковий контроль над Суботівським шляхом. В окрему групу виділялись підземні споруди (в тому числі ходи).

Центром Суботова був замок площею 2 га, природні переваги розташування якого підкріплені інженерними спорудами. Для будівництва обрали мис, оточений з півночі, сходу і заходу болотами та крутими схилами ярів. Найменш неприступною виглядала південна сторона, яку і укріпили штучними перекопами.

За висновками доктора історичних наук М. П. Кучери, який був керівником археологічних розкопок в Суботові протягом 1991-1992 pp., на Замчищі “крім об’єктів XVII ст. … виявлено культурні залишки більш давнього часу: напівземлянкові житла з численною слов’янською керамікою ІХ-Х ст. н.е., речі ранньозалізного віку та доби бронзи. У зв’язку з цим виникає думка про те, що батько Б. Хмельницького під садибу міг обрати городище ранньозалізного віку, на якому ще зберігалися вал і рів з напільного боку. Заселення мису слов’янами в ІХ-Х ст. також свідчить на користь наявності на ньому укріплень”.

Суботівський замок не відрізнявся принципово від багатьох інших, що були на пограниччі з Диким Полем. Його дерево-земляні укріплення були розраховані на відбиття татарських нападів. Оборонні споруди включали рів, два яруси валів із ескарпованими схилами (на верхньому було викопано ряд загострених паль) та чотири дерев’яні вежі.                                                               

Здавалось би, нічого особливого, але лише на перший погляд. Прості укріплення постали наслідком багаторічної і незатихаючої боротьби із кочовим Степом. Ті ж вали були не просто підвищеннями, які оточували певну площу. Їх схили мали саме таку крутизну, щоб догори не міг піднятися кінь із вершником. Ті ж татари для штурму мали б не тільки спішитись, що для кіннотника чи не з дитинства вже незвично, а й підійти хоча б на 130 кроків (відстань прицільного пострілу з лука), щоб завдати залозі бодай якихось втрат. І це ж іще не все. Тодішня фортифікація вельми успішно використовувала і зелені насадження на бермі – ділянці землі шириною близько 1,5 м між ровом та основою валу. В оригіналі креслення Української лінії (будувалась на Лівобережжі в 1731-1738 pp.) навіть наголошувалось: “На берме терновик садить надлеисит или другое тому подобное дерево, которое только часто посажено было, чтобы могло между собою плестись, дабы человек между оными не мог проходу иметь”. Супротивник, якому вдалося подолати рів і вибратися на берму, заплутувався в густому чагарнику в кількох метрах від частоколу, що цілком влаштовувало захисників під час ведення рушничного вогню.

У суботівських умовах використовувалась дереза. Про неї писав на початку XX ст. (і яким стилем!) професор Московського інституту лісівництва Е. Е. Керн: “Из кустарных пород, весьма пригодных дом скорого закрепления откосов вследствие быстрого разрастания корневой системы и обильной побегопроизводительной способности, можно указать на дерезу … Дереза менее всех прихотлива на почву, очень легко принимается и быстро разрастается”.

Дереза використовувалась, по-перше, як екологічно чистий колючий дріт. По-друге, ще одна особливість цієї представниці місцевої флори — висока температура горіння (до 1000° протягом кількох секунд) — дозволяла її використовувати як не менш екологічно чистий напалм. Після цього дереза відростала знову…

На цьому неприємності у нападників не закінчувались, а, скоріше, починались. Той факт, що мушкет бив до 300 кроків (з нарізним стволом втричі більше), а фальконет — до 500 м, зводив нанівець усі штурмові потуги татар (якщо ж, звичайно, замкову залогу не захоплювали зненацька: на війні як на війні).

При штурмі втрачався фактор раптовості, а за час штурму перекривались броди, переправи, інші шляхи відходу і починалась, говорячи сучасною мовою, “зачистка”. Облога навіть невеликого замку для татар була просто економічно невигідною: ціна втрат, особливо на шляху додому, часто була значно вищою за ціну здобичі.

Крім того, і це археологічно доведено в 1992 р., вали Суботівського замку мали в собі дерев’яні конструкції. Це, насамперед, оберігало споруду від розсування, хоча періодична підсипка валів була обов’язком і повинністю місцевого населення.

Знову ж таки, ці конструкції надзвичайно ускладнювали розкопування… Поширена думка, що палі частоколу мали загострений верх для утруднення проникнення противника до укріплення, правильна лише частково. Затісувався верх колоди також із тою метою, щоб волога стікала із загострених верхівок і, відповідно, дерево менше гнило.

Що ж до розташування оборонних веж, то у плані це майже прямокутник, а найбільша відстань між ними не перевищувала 200 м – менше навіть половини мушкетного пострілу. Вогнепальною зброєю була забезпечена не лише залога, а й місцеві жителі (за свій кошт, але з насиченістю на рівні багатьох європейських армій). Промовистий факт: напередодні Хмельниччини лише князь Ярема Вишневецький вилучив у своїх підданих, за одними даними, кілька десятків тисяч, за іншими — 60 тисяч одиниць вогнепальної зброї!

Із оборонного стилю не випадало і вирішення в’їзду до замку. Мінімум затрат при максимумі ефекту – закон не лише народної творчості. Від мосту, повз шинок і церкву дорога до замку йшла через ставкову греблю, далі – по нижньому ярусу валів до північно-східної, в’їзної, вежі. Безумовно, що ця споруда, як найвразливіше місце будь-якого середньовічного укріплення, була особливо захищеною. Важко припустити, що в Суботові не було гармат. Крім того, обороні замку сприяла тоді повноводна річка Суботівка з розташованими по річищу чотирма зарибленими ставками (вище за течією, в напрямку млина та трьох криниць). Цікаво, що з одного боку залишків так би мовити в’їзної греблі місцевість і донині називають Ставищем, з іншого — Донівкою (від слова “дно”, в даному випадку річки, яка далі впадала в Тясмин). Обабіч Донівки знаходяться сільські кутки Оболонь та Мала Оболонька – саме тут, за переказами, і була пристань, до якої возили камінь на будівництво палацу Б. Хмельницького.

Патріархальна архітектура Суботова зазнає обвальних змін з 1653 р. Починається будівництво споруд із цегли та каменю: донжон замість дерев’яної вежі і будинок гетьмана на Замчищі, Іллінська церква – окреме укріплення із західного валу замку. Два періоди в будівництві замку чітко зафіксовані археологічними розкопками 1992 р.

Іллінську церкву або ж храм Святого пророка Іллі почали будувати в 1653 р. за наказом, проектом та на кошти Б. Хмельницького. Будівля мала поєднувати в собі елементи барокової та ренесансної архітектури. Церква була одночасно і оборонною спорудою. У плані вона майже квадратна, її зовнішні розміри 18,19 на 15,91 м., із шестигранним виступом вівтаря на сході. Товщина мурів доходить до 2 метрів. На горищі, у західному фронтоні, влаштовано 4 бійниці, що дозволяло артилерії контролювати посад та в’їзд до Суботова. Нижче знаходяться ще три бійниці – вже для рушничного вогню, а вікна розташовані таким чином, щоб до них не міг дістатися вершник, навіть стоячи на коні. За необхідності споруда могла вести бій самостійно, для чого дзвіницю зробили дерев’яною та нижчою за церкву.

Безумовно, що пов’язано це зі зміною в статусі Суботова. Це місто Чигиринського полку (після 1648 р.) починає відігравати значну роль в українській дипломатії. Недаремно приміську резиденцію гетьмана називали “українським Версалем”. Якщо протокольні прийоми іноземних гостей діялися в Чигирині, то в Суботові доволі часто відбувались речі позапротокольні. Для приватних розмов із послами існували сад, звіринець, пасіки. Власне кажучи, нові будівлі крім оборонних відігравали ще й представницькі функції.

У плані зображень замку не пощастило: хто тоді думав, що через кілька століть це складе велику проблему. Проте знахідки мають бути. Особливо це стосується археології, адже не досліджено ще 95% території.

Поки що використаємо так би мовити “метод бумеранга”, – Суботів – Чигирин – Суботів, – скориставшись дуже слушною думкою В. Левченка. Він вважає, що “гетьманський двір Б. Хмельницького в Чигирині склався, ймовірно, на основі родинної садиби, закладеної батьком гетьмана М. Хмельницьким… Як приватна спадкова власність, двір у Чигирині не був конфіскований у … сотника Б. Хмельницького навіть у часи його відомого конфлікту з підстаростою Чаплинським, який захопив Богданів хутір Суботів”.

За висновками дослідника орієнтовний перелік споруд гетьманського двору в Чигирині був такий: “будинок гетьмана, будинок родини гетьмана, будинок гетьманської варти, челядницька, кухня — пекарня, стайня — конюшня, возовня, комора для збіжжя, комора для харчів, лазня, вихідники, криниця, брама, огорожа, всього близько шістнадцяти об’єктів…

Усі будівлі… було споруджено, безперечно, в традиціях української народної архітектури. Народне будівництво, як свідчить історія архітектури та конкретні пам’ятки, явище досить усталене й традиційне” . Треба гадати, що і приміська резиденція гетьмана в Суботові була облаштована не гірше. Розмістити зазначені об’єкти площа дозволяла, все ж таки 2 гектари.

Історик російського мистецтва Ігор Грабар наводить опис палацу сотника Черниша в селі Воронежі, що на Сумщині. Будівлю було споруджено на зразок суботівської резиденції Б. Хмельницького і дуже ймовірно, що автор “Истории русского искусства”, яка вийшла в світ на початку XX ст., спирався на невідомі або втрачені джерела: “Ось шість черемх, що стоять рядком перед вікнами (це було улюблене дерево гетьмана Хмельницького). Трохи далі під крислатою яблунею ви бачите кам’яне корито, що його підтримують три леви, незмірно товсті лапи яких майже зовсім вросли із своїми п’єдесталами в землю. У кожного з цих левів у роті – по срібному кільцю, до яких в’язалися коні старшини, що приїздила з Чигирина у справах до гетьмана… Ось старовинні низькі вікна з овальною дугою, з кам’яними лутками, з круглими скельцями в дубових рамах, пофарбованих у зелений колір. Над вікнами виліплені з гіпсу впереміжку то коні, що біжать, то гармати, що димлять, – найулюбленіші предмети Богдана Хмельницького, який провів майже все життя між гарматами та на коні. Ось товсті цегляні підпори, що виходять широкою п’ятою перед будинком. Ось тоненька шпиляста башта, прибудована вже Богданом до північного рогу будинку замість підпори і обведена зубцями в три ряди. Ось широкий з дванадцятьма стовпами Ґанок, або, як тоді називали, рундук, що займає майже третину довжини фасаду, устелений кам’яними плитами, які для краси посічені вигаданими квітами і різними надзвичайної форми візерунками. Над ґанком замість трикутного здіймається обрізаний в зиґзаґи напівкруглий фронтон, який ще можна бачити в наш час над притворами старовинних церков. У цьому півколі такою ж, як і над вікнами, ліпною роботою зображено у барельєфі ведмедя, що видирає мед з вулика; кілька розламаних вуликів валяються біля його ніг, а пасічник підкрався ззаду до ведмедя і замахнувся на нього сокирою. Нам важко було б розгадати цю алегорію, коли б навколо неї не було напису: “Що буде, то буде, а буде те, що Бог дасть. … Своєрідною окрасою головної світлиці був дубовий почорнілий сволок, котрий мав вирізьблену на ньому повну хронологію всіх перемог Богдана Хмельницького”.

Як бачимо, це була велика будівля. В Україні такі називались кам’яницями. Прямокутні в плані, вони ділились сінями на дві половини. У свою чергу, кожна половина була поділена ще на дві кімнати на зразок народного житла – хати — на дві половини. Покрівельним матеріалом слугувала зелена полив’яна черепиця, «бобровий  хвіст»,   а   приміщення   обігрівались   кахляними   печами.  

В.Гугля