Свято з нагоди Дня народження Тараса Григоровича Шевченка розпочнеться о 10-30 з урочистого церковного передзвону на дзвіниці Ставропігійної козацької церкви Покрова Пресвятої Богородиці.

11-00 – Молебень. Початок Богослужіння світлої пам’яті Кобзаря.

11-20 – виконання церковним хором козацької церкви Покрова Пресвятої Богородиці творів Тараса Шевченка «Заповіт» та «Думи мої, думи».

11-40 – Відкриття “Козацькою Спадковою Духовною Республікою” на «Мамаєвій Слободі» книгарні українського слова «Шабля  «Козака Мамая».

 О г о л о ш е н н я:

Користуючись нагодою, книгарня українського слова “Шабля “Козака Мамая” запрошує до співпраці авторів та книговидавців щодо реалізації в приміщенні книгарні літератури українською мовою (козацькою балачкою).

Щиро по-козацьки будем вдячні, якщо Ви відгукнетесь на нашу пропозицію. Тел для довідок: (063) 872-78-31, e-mail: kozakmamay@mamajeva-sloboda.ua

Вхід на територію козацького селища «Мамаєва Слобода» для всіх бажаючих вшанувати пам’ять Т.Г.Шевченка – вільний.

Року Божого 2011, 9 березня, в світлий 197-й День від народження Тараса Григоровича Шевченка, на території «Мамаєвої Слободи» Козацькою Спадковою Духовною Республікою буде відкрито книгарню українського слова. Магазин української книги носитиме знакову назву «Шабля «Козака Мамая», адже козацьке слово – то є наша зброя! Так заповідали нам наші прадіди – лицарі Війська Запорозького Низового. Підтвердженням цього може красномовно слугувати родинна легенда роду Симиренків про таємницю походження стартового капіталу, адже саме коштом відомого на Україні цукрозаводчика Платона Симиренка у 1860 році було видано перше повне прижиттєве видання «Кобзаря», до якого увійшли сімнадцять творів Тараса Григоровича Шевченка.

Всім відомо, що меценати української культури Симиренки були новаторами науково-технічної революції у Російській імперії. Створений працею чотирьох поколінь спадкових почесних громадян Російської імперії Городищенський цукрово-рафінадний і машинобудівний заводи (Черкаська область) були одними із найкращих технічно оснащених промислових гігантів всієї Російської імперії та й Європи.  Зокрема, машинобудівний завод фірми «Брати Яхненки і Симиренко» випускав одне з найдосконаліших в Європі обладнання для цукроваріння. На цьому ж заводі було побудовано перші в тогочасній Росії пароплави з металевим корпусом із символічною назвою: «Українець» та «Ярослав» – на честь українського князя Ярослава Мудрого. Цими пароплавами по Дніпру до Чорноморських портів транспортувалось найбільше багатство нашої землі: зерно і цукор. Гасло родини Симиренків було: «Собі – значить людям».

Навколо імперії Симиренків на Черкащині вирувало «зле море» чорної рабської праці, бо німкеня Катерина ІІ роздарувала наші козацькі землі своїм полюбовникам, прирікши вільних людей на безпросвітне кріпацтво. Створена Симиренками оаза початків української промисловості, культурного та духовного життя різко контрастувала з тим мороком ненависті і людожерства, з яким російські поміщики експлуатували правнуків українських козаків, перетворивши їх на рабів. Отож дійсно, промислове містечко у Млієві, збудоване зусиллями династії Симиренків, було, направду, оазою в покріпаченій Росії.

Симиренки не на словах, а на ділі вищою метою своєї діяльності ставили проблему освіти та соціального забезпечення як своїх робітників, так і населення краю. Кожна родина, що працювала на підприємствах фірми «Брати Яхненки і Симиренко», мешкала в окремому будинку з власним городом та садком, а неодружені – в гуртожитку. Як для працівників фірми, так і для місцевого населення була відкрита чудова безоплатна лікарня на 100 місць, бібліотека, аматорський театр, аптека, крамниця з цінами, що вигідно відрізнялись від ринкових, тут же ж працювали парові лазні. Але головною гордістю Симиренків була школа зі спортзалом для «кріпацьких» дітей, де викладали вчителі з університетською освітою. Місцевому населенню безоплатно роздавались книги та букварі. Для потреб фірми на цукрозаводі було окреме училище, в якому технічним премудростям могли навчатись понад 150 студентів. Були випадки, коли Симиренки таємно від російських жандармів переховували в своїх володіннях біглих кріпаків, «виправляючи» їм паспорти «вільних людей». На підприємствах Симиренків працювало близько тисячі черкаських селян, котрі отримували по 40-45 копійок за день. І це в той час, коли кріпакам із ближчих сіл російські поміщики взагалі не платили ні копійки. Симиренки, як це було здавна у наших Запорозьких полковників чи гетьманів, повсякчас демонстрували рівність до простого трудового народу. Наприклад, Великдень після Служби в церкві святкували з усіма працівниками підприємства у великій залі заводу. Варто вказати, що в містечку, де жили колишні кріпаки, був водогін та ліхтарі з гасовим (керосин) освітленням вулиць, що на той час було дивовижею навіть для самого Санкт-Петербурга чи Москви. Титарем (церковний староста) церкви, збудованої у 1858 році був управитель заводу Олександр Іванович Хропаль, чоловік Наталії Симиренко, сестри Платона Симиренко.

До цієї людини (Хропаля О.І.), що керувала найкращим технічно оснащеним заводом Російської імперії, повернувшись із заслання у 1859 році, і завітав на гостину Тарас Григорович Шевченко. Обідав Тарас Григорович у Платона Симиренка. До академіка Шевченка виявили найщирішу й найповажливішу гостинність. Пообіді Тарас Григорович разом із П.Симиренком та К.Яхненком пішли оглядати завод із усіма його службами. Тарас Григорович не міг начудуватися, багато речей викликало у нього щире захоплення, проте, оглянувши училище, де безоплатно навчались кріпацькі діти, праправнуки колишніх козаків Війська Запорозького Низового, Великий Пророк, як хлопчисько,  щиро розплакався, схвильовано обняв К.Яхненка, міцно поцілував його і з почуттям промовив: «Батьку! Що ти тут наробив!». Після подорожі заводом зайшла мова про те, що в продажу немає творів Т.Г.Шевченка, на що поет зауважив, що видавці скупляться. А сам він для цього не має належних коштів. Тоді П.Симиренком й була запропонована матеріальна підтримка на видання «Кобзаря».

Прибувши в Петербург, Тарас Григорович насамперед взявся готувати до друку свій «Кобзар». Головне управління у справах друку поставилося до видання творів Шевченка несхвально, і питання видання могло б затягнутись невідомо на який період, однак міністр народної освіти Ковалевський своєю владою все ж таки дозволив друкувати книгу.

Покінчивши таким чином з цензурою, Шевченко звернувся по допомогу в Городище:

«Щиро шануємий і многоуважаємий Олексій Іванович!

Мені оце прийшлось до скруту: сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи, та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки, а іздатель… (Кожанчиков) половини не дає того, що я прошу і що мені притьмом треба. З таким моїм лихом я оце до вас з Платоном Федоровичем: вишліть мені, будьте ласкаві, 1100 карбованців, і я вам з великою дякою пришлю к Новому року екземплярів книги на такую суму або через рік гроші з невеликим процентом. Зробіть як знаєте і як вам бог на розум положе. Поклоніться од мене тричі Кондрату Михайловичу (Яхненку), Федору Степановичу і всім, і всім! Титарівну ж (дочку Хропаля) тричі поцілуйте за мене, нехай воно здорове росте та щасливе буде! Оставайтесь здорові! Нехай вам бог помагає на все добре! Не забувайте іскреннього вашого Т. Шевченка.»

Платон  Симиренко відразу ж дав розпорядження надіслати поетові необхідні для видання книжки гроші й при цьому такого листа:

«Шановний Добродію Тарасе Григоровичу!

Велике спасибі Вам за лист і ще більше за те, що Ви не забули нас і ввернулися до нас у справі видання ваших пісень.

З цією поштою я надіслав лист у Москву до С. Д. Пурлевського і просив його переслати Вам 1100 карбованців. Після виходу книг прошу Вас відіслати їх на 1100 карбованців у Москву Саві Дмитровичу, а він перешле нам їх сюди — і ми з Вами розквитаємося.

Кіндрат Михайлович справді почуває себе краще після поїздки до Воронежа. Цукрове діло в нас у розпалі й діла багато, а все-таки я знайшов хвилину написати Вам. Ми всі часто згадуємо Ваше перебування у нас і щиро бажали б іще тішитися Вашим товариством. Ми з Вами мало знайомі, хотілося про дещо поговорити з Вами, та не було нагоди. Ви своїми поетичними розповідями так захопили мене, що я все забував. Бог дасть побачимося і поговоримо по правді, відверто. Адже Ви за правду не сердитесь; скажіть мені хоч на перший раз по правді: чому Ви написали до мене однією мовою, а Олексієві Івановичу — іншою? Якщо Вас не стомлює листування таке не літературне, як моє, то я просив би Вас написати мені коли-небудь.

Зичу Вам того, що Вам може бути корисне, а особливо здоров’я: воно потрібне всім. Бачите мій егоїзм.

Ваш найпокірніший слуга Платон Симиренко.

11 грудня 1859 р.

Городищенський завод — богом бережений».

Коли Платон Федорович одержав від автора з власноручним підписом «Кобзаря» і побачив на обкладинці своє прізвище (коштом Симиренка), то був цим украй незадоволений, не бажаючи, аби царська охранка довідалась про цей його крок.

Отримані від Шевченка примірники «Кобзаря» в якості компенсації за надані кошти він безоплатно роздав козацьким правнукам на Черкащині, пробуджуючи їх національну свідомість. Напевне завдяки цьому через 60 років після опублікування “Кобзаря” під час окупації Черкащини московсько-більшовицькими військами у 20-х роках минулого століття козацькі правнуки чинили в Холодному Яру найдовший збройний спротив на Центральній Україні. Таким чином, ціла низка наших прадідів різних поколінь готувала грунт, аби ми читали зараз оці рядки в Незалежній Українській Державі.

Хто ж такі Симиренки? І які високі мотиви та ідеали спонукали  одного з них, Платона Симиренка, надати Тарасу Григоровичу кошти для видання «Кобзаря». Та які мотиви мали  інші з родини Симиренків, котрі впродовж цілого століття віддавали більш ніж 10% прибутку власних підприємств на українську справу: випуск часописів, друкування книжок українських письменників, етнографічні експедиції, відкриття недільних шкіл в українських селах та багатьох інших благодійних справ, котрі здійснювались родиною таємно від жандармів Російської імперії.

За родинною легендою, котру безперечно чув і Тарас Григорович Шевченко, Симиренки походять із давнього спадкового козацького роду. Давньоукраїнське слово «ренка» означає рука, тобто Симиренки означає «семирукі». Перший із відомих Симиренків – козак Андрій Симиренко – 20 років козакував, перебуваючи у Війську Запорозькому Низовому, беручи найжвавішу участь у всіх баталіях та війнах проти турок та татар. Що й сказати, славний та вдатний був «рубака» – козак Андрій, так вправно рубався однією правицею, що ніби в нього була не одна права рука, а аж цілих сім. За то і прозвало його Січове товариство «семируким», цебто Симиренком. Вже перед самим руйнуванням Запорозької Січі у 1775 році повернувся козак Андрій до себе на Батьківщину; побрався із молодою гарною козачкою, купив собі землі біля річки Вільшанка під Городищем, що на Черкащині, завів чимале господарство, народив кілька синів та дочок. Однак німкеня Катерина ІІ не збиралась рахуватись із лицарськими заслугами козака Андрія Симиренка перед Російською імперією, та в один «прекрасний» день 1775 року оголосила козака Симиренка, його дружину та дітей рабами, тобто кріпаками, подарувавши його з родиною, як худобу, разом із землею, пасікою, млином  та хутором, придбаним за козацьке двадцятирічне жалування, російському князю М.С.Воронцову. Варто вказати, що крім козака Андрія Симиренка, німкеня Катерина ІІ позбавила власних маєтків та козацьких вольностей ще близько трьох мільйонів населення України, щоправда мудра правителька Катерина давала козакам шанс прийняти присягу на вірність їй та Росії, або ж викупитися з рабства, заплативши чималу суму грошей золотом… Але так і не покорився гордий запорожець російській цариці, не став приймати присягу, а золотих дукачів, що залишились в нього після війни з турками, вистачало на викуп лише однієї дитини. Довго вагався завзятий рубака Симиренко, краялось батьківське серце від смутку: кого ж із дітей викупляти із рабської неволі? Вибір упав на самого кмітливого, працьовитого та розумного. Ім`я  його було Степан. Не було в Степана нічого, лише його вдача та мозолясті руки. Степан Симиренко став шевцювати. Шив добрі, якісні чоботи, сам же їх і продавав на ярмарках у Городищі, Смілі, Корсуні та Черкасах. Якось в грудні, в один негожий студений день, ярмаркуючи, Степан побачив біля своєї ятки з чоботами старезного змарнілого, одягненого в лахміття із латками, діда. Дід босоніж стояв на снігу.

–          Діду, Ви чого це босі, на вулиці ж мороз? (варто вказати, що навіть під час кріпацтва працьовиті українці ходили в чоботах).

–          Ет, синку, що тобі сказати, лиха моя козацька доля, нема ні копійки грошей…

–          То візьміть ось цю пару та носіть.

І простяг діду добрі юхтові чоботи.

–          Синку, я ж тобі сказав, що не маю грошей. Я не старець і не побираюсь, бо ж козак.

Степан все таки наполіг на своєму і переконав діда взяти чоботи. Сивочубий дід взувся, подякував, спитав чийого батька він син, доземно вклонився та й розчинився в юрбі перекупок.

Кілька місяців потому, на провесні, Степан Симиренко, їдучи запряженим кіньми возом,  повертався з чергового ярмарку. На одному роздоріжжі його зупинив статечний гарновбраний сивочолий панок.

–          Егей, синку, впізнаєш свої чоботи?

–          Так, батьку, впізнаю,  – оторопіло промовив Степан.

Адже в ньому він впізнав отого обдертого, вдягненого в лахміття діда, якому він кілька місяців тому подарував власноруч зшиті юхтові чоботі. Хвилюванню Степана не було межі, він не розумів, як це отой босоногий дід перетворився на ошатно вдягненого шляхтича.

–          Чи Ви це, діду?

–          Я сину, я. Не хвилюйся. Маю до тебе дуже довгу та пильну розмову. Поїхали лишень до ген того найближчого шинку, що тримає жид Янкель, там і поговоримо.

Сівши за стіл, дід сказав Степану Симиренку, що він останній, вже третій по числу, скарбничий з часу руйнування Запорозької Січі російською сучкою Катериною, якому Низове товариство доручило оберігати військову казну. Попередні два скарбничих відійшли в інший світ, по черзі передавши один одному «естафету». Тепер настала і його черга передавати військову таємницю, бо ж він також скоро залишить цей світ. Дід розповів, що останні 25 років у нього пішли на те, аби найти собі заміну. Адже ж поки він не знайде собі заміни, він не має права померти.

–          Я дуже довго блукав, сину, по Вкраїні, вишукуючи та випробовуючи різних людей. Вибір упав на тебе. Я, як останній військовий скарбничий, хочу передати тобі таємницю закопаної козацької військової казни. Щоправда, Січове товариство – мої брати-характерники – поставили перед обранцем єдину умову: цей військовий золотий скарб обранець повинен потратити не на себе, а на Українську Справу.

До третіх півнів гомоніли за столом у шинку жида Янкеля молодий Степан Симиренко та останній казначей Війська Запорозького Низового. Дід детально розповів Степану, як правильно розпорядитись грошима, аби не привернути до себе увагу царських посіпак. Порадив почати з малого: частинами вкладати гроші в оборот. Збудувавши спочатку млин, а потім невеличкими частками нарощувать протягом кількох років вкладення капіталу в розширення справи. Згодом пара нищечком піднялась із-за столу, і старий бувалий козак повів Степана Симиренка в найближчий яр, де була криниця. Під цією криницею і було заховано кільканадцять діжок із дукачами червоного золота. Це і була військова казна Війська Запорозького Низового, яку вони заховали для майбутніх поколінь  від російських окупантів, мандруючи за Дунай.

 Як ми надалі знаємо, родина Симиренків свято дотримувалась обітниці, даної останньому скарбнику Війська Запорозького Низового, і протягом століття витрачала кошти дійсно на Українську Справу.

Таким чином, перше прижиттєве повне видання «Кобзаря» Тараса Григоровича Шевченка видано коштом лицарів Війська Запорозького Низового. Принаймні так свідчить родова легенда давнього козацького роду Симиренків…

Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі», відкриваючи в День світлої  197-ї річниці з Дня народження Тараса Григоровича Шевченка книгарню українського слова під назвою «Шабля «Козака Мамая», також продовжує справу наших дідів – лицарів Війська Запорозького Низового, що заповідали нам жити на своїй землі власним національно-культурним життям.

Батько, прости наші гріхи, ми каємось! Благослови добре діло зробити! Во ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.