«Козацька Спадкова Духовна Республіка» на «Мамаєвій Слободі» оголошує про проведення 13 березня 2011 року урочистостей з нагоди Дня Торжества Православ’я
Опубліковано: 10 Бер 2011 16:42
Кожного року в Неділю Торжества Православ’я (у цьому 2011-му цей день припадає на 13 березня) в усіх православних храмах урочисто проголошують вічну пам’ять поборникам чистоти віри і проклинають єретиків, відлучених від Церкви. Як не дивно, серед останніх, хоча його ім’я вже і не називається з 1869 року, все ще залишається Великий український Гетьман Іван Мазепа. Всупереч церковним канонам за особистим наказом Петра І, який уособлював собою світську владу, у листопаді 1708 року Російською Православною Церквою на Гетьмана Івана Мазепу була накладена анафема. Проте з часу її проголошення Російською Православною Церквою так і не було наведено достатніх аргументів щодо того, ніби то Іван Мазепа є віровідступником і єретиком. Тож принаймні в третьому тисячолітті Російська Православна Церква повинна була б навчитися відділяти питання політичні від питань церковних. В «Церковних вєдомостях» (газета Святійшого Синоду російської православної церкви), в статті, присвяченій 200-літтю Полтавської битви, можемо знайти чимало згадок про «зрадника» Мазепу. Між тим у «Службе благодарственной Богу в Тройце святой единому, о великой Богом дарованной победе над шведским королём Карлом ХІІ и воинством его, содеяной под Полтавой, в лето 1709, месяца июня, в день 27» Мазепа називається «другим Іудою», «сином погибельним» та «дияволом норовом».
Які ж передумови спонукали до того, що Гетьман Мазепа разом із Кошовим Отаманом Костьом Гордієнком, котрий привів із собою під Полтаву все Військо Запорозьке Низове, виступив проти Московського царя Петра І?
Ось як, посилаючись на давні джерела, подає політичну ситуацію «любові» козаків до російського війська Дмитро Яворницький:
“На початку 1702 року повернулись з Лівонського походу в українські міста гетьманські полки й на весь голос заявили там, як погано й презирливо ставилися до них російські війська, як вони відбирали в них здобуті на війні трофеї, били, топили у воді. Це звернення так подіяло на українців, що дехто з українського поспільства почав переходити на бік шведських військ. Точнісінько таким було ставлення москалів і до запорозьких козаків. Тоді переважна більшість запорожців повернулася на Січ, а дехто залишився у Польщі”.
В цьому контексті варто звернути увагу, що традиції російського “старшого брата” зароджувалися не за часів пріснопам`ятного радянського союзу, а мають набагато давніше історичне походження, так само, як і великодержавне російське держимордство. Чому ж ми поспішили оголосити всіх козаків зрадниками, а саме – лицарів Війська Запорозького Низового в кількості восьми тисяч шабель, що спільно зі своїм Кошовим Костьом Гордієнком перейшли на сторону Гетьмана Івана Мазепи та разом з гетьманськими козаками Лівобережної України вступили в нерівну сутичку проти переважаючих кількістю російських окупаційних військ. То кого ж зраджували наші прадіди: Російську імперію чи незалежну Україну?!
Намагаючись запобігти переходу Війська Запорозького Низового на чолі з Кошовим Запорозької Січі Костьом Гордієнком на бік Гетьмана Мазепи, Петро І надіслав козакам листа про затвердження нового Гетьмана Івана Скоропадського та жалування в 15 000 червінців. Від червінців Січове товариство не стало відмовлятись, бо ж цар був винен запорозьким козакам набагато більше – ще за Лівонську війну. Запорозькі козаки довго не вагались і склали листа Петру І на кшталт того, як їхні попередники писали турецькому султану!.. В ньому «дипломатично» висловили все, що вони думають: як про його царську милість, так і про його московське «лапотне» військо, рівно як і про московські фортеці – «городкі», незаконно поставлені на вільних козацьких землях, а також про те, що цар підло запродав українські козацькі землі татарам.
Кошовий Отаман Кость Гордієнко з усім товариством низовим закінчив листа до Петра І ультимативною вимогою: “Щоб усі московські городки по Самарі та в Кам’яному Затоні були негайно розкопані й знищені”.
Однак ще задовго до цього листування кошовий Отаман Кость Гордієнко, аби не дати росіянам захопити ключові позиції біля Запорозької Січі, спорядив великий козацький загін, котрий відбив у москалів фортеці Новий і Старий Кодак – поки туди не підійшли допоміжні сили російського імператора. Російські каральні загони відповіли козакам тим, що почали криваву різанину, захоплюючи українські містечка та села по річці Орелі, таким чином намагаючись перетнути шлях запорожцям до військ Шведського короля Карла XII і гетьмана Івана Мазепи. Отже, ще задовго перед Полтавською битвою розпочалась війна між козаками Запорозької Січі та російськими окупаційними військами.
Кошовий Кость Гордієнко був справжнім Запорозьким козаком, і його ані скілечки не тривожила могутність Російської імперії Петра І. Єдиним мотивом запорозьких козаків, очолюваних Костьом Гордієнком, була щира жага бачити рідну українську землю вільною. Всі його дії показують: його рішення вибити й витіснити росіян з України не похитне ніщо! В березні він зібрав коло містечка Перевалочної всі розпорошені загони запорозьких козаків, послані перед тим на Кодак та в інші місця, і провів велику козацьку раду. Рада одностайно ухвалила: йти на з’єднання зі шведами і разом з ними виступити проти росіян.
На відміну від Мазепи, кошовий Гордієнко не чекав, поки підійдуть шведи. Він навально вдарив на Царичанку. І хоч сил під своєю командою мав небагато, зате складались вони з досвідчених вояків-запорожців, – тож дощенту розбив тритисячний загін російських драгунів. Понад сто з них захопив у полон. Командувач російських військ фельдмаршал Меншиков аж знависнів од цієї перемоги і заходивсь у негайному порядку зміцнювати гарнізони в містах по Орелі. Проте Кошовий Гордієнко розгромив росіян також під Келебердою і, скориставшись із паніки, страху та розгубленості, що охопила російських генералів, почав чимдуш вибивати їхні війська з міст і сіл не тільки по Орелі, а й по Ворсклі. Запорозьке Військо, йдучи на з’єднання з Гетьманськими козаками та підрозділами Карла XII, по дорозі очистило значну територію Лівобережної України від російських окупаційних військ. Скрізь, де з’являлись запорозькі козаки Костя Гордієнка, до них долучались загони місцевих повстанців, які самотужки громили окремі російські підрозділи та обози. Єдина проблема повстанців, що долучилась до запорозьких козаків, поляга в тому, що ці загони були недостатньо озброєні, не мали, зокрема, необхідної кількості пороху, гармат і рушниць.
Зустріч Запорозького Війська на чолі з Кошовим Гордієнком та Івана Мазепи відбулась у ставці гетьмана в Диканьці. Кошовий Отаман прибув до резиденції Гетьмана зі славою багатьох перемог над московськими військами, прибув як полководець та визнаний вождь не тільки низового товариства, але й усієї української землі. Кость Гордієнко, схилившись на коліно, під удари бойових запорозьких литаврів, поцілував гетьманський бунчук, як то й велить споконвічна козацька традиція Війська Запорозького Низового, підкреслюючи цим свою прихильність до гетьмана Івана Мазепи та початої ним справи звільнення України від московського «ярма». Однак після цього просто у вічі відверто заявив, що буде з гетьманом лише тоді, якщо той пристає до спілки з Карлом XII не з “персональної користі “, а задля ” визволення од московської влади “. Потім обидва українські лицарі рушили до Великих Будищ — на зустріч із королем Швеції. Карл XII прийняв їх з усіма можливими почестями, але зауважив: тільки найрішучіший виступ на оборону своїх давніх прав допоможе здобути, “скориставшись щасливим випадком”, волю, тобто незалежність України.
Звичайно, за цих обставин ні гордого лицаря Кошового Запорозької Січі Костя Гордієнка, ні Гетьмана України Івана Мазепу не можна запідозрити в зраді рідної української землі чи здобутої українцями ще від князя Володимира православної віри. Виглядало б дуже дивним, якби ми поставили цих справжніх синів незалежної України, котрі своїм коштом збудували десятки православних церков та храмів, та прирівняли їх до осіб, яким російська православна церква оголосила анафему, наприклад Григорієм Отреп’євим чи Степаном Разіним. Проте російська православна церква, всупереч християнським канонам, напряму підпорядковувалась самодержцю: він дав вказівку, і її виконали.
Стали сумніватися в правомірності дій російської церкви та царя Петра І ще у ХІХ ст.. Красномовною є публікація фрагменту у 1893 році «Записок инженерного офицера Мартоса о турецкой войне в царствование Александра Павловича». Автор «Записок» відвідав 1812 року могилу Мазепи в м. Галац і занотував: «Мазепа умер в удалении от отечества своего, коего он защищал независимость; он был друг свободе и за то стоит уважения потомков. Его не стало, и имя Малороссии и её храбрых казаков изгладилось из списка народов, хотя невеликих числом, но известных своим существованием и конституцией. Кроме других добродетелей, Мазепа был друг наук: он увеличил в Киеве Академию в Братском монастыре, который им возновлён и украшен, снабдил её библиотекою и редкими манускриптами. Однако основатель академии и многих церквей и человеколюбивых заведений ежегодно проклинается в воскресенье первой недели великого поста вместе с Стенькой Разиным и иными ворами и разбойниками. Но какая разница! Последний был разбойник-святотатец. Мазепа — просвещеннейший, человеколюбивейший человек, искусный полководец и повелитель вольного народа. Я слушал эту гнусную церемонию в Киеве, которую совершал митрополит с архиереями и всем духовенством совершенно с пренебрежением имени нашей Церкви».
У зв’язку з цим – кілька запитань до сучасників. Чи не час нам із вами відкинути всі легенди щодо того, нібито український народ, приєднавшись до Російської імперії, здобув собі захист? Чи не час зрозуміти, що в переважній більшості випадків імперія керується лише власними амбіціями та потребами, а не сподіваннями тих, хто до неї приєднався?
В День Торжества Православ`я – 13 березня 2011 року об 11-00 «Козацька Спадкова Духовна Республіка» запрошує всіх на урочистий молебень з нагоди вшанування пам`яті справжніх поборників чистоти православної віри: Гетьмана Івана Мазепи, Кошового Отамана Костя Гордієнка з усім товариством коша Війська Запорозького Низового у кількості 38 куренів.
Перед молебнем в Ставропігійній козацькій церкві Покрова Пресвятої Богородиці буде зачитаний поіменний споминник усіх українських лицарів-мазепинців, що витримали всі муки, дійшли до кінця і спасені будуть.
12-00 – на ярмарковому майдані «Мамаєвої Слободи» буде встановлений «ганебний стовп», до якого буде прип`ято опудало російського імператора Петра І, котрий всупереч християнським канонам звелів оголосити анафему Гетьману Івану Мазепі.
12-10 – у Військовій скарбниці відбудуться «Літературні читання» на похвалу православного лицарства Гетьманщини та війська Запорозького Низового за участі Заслуженого артиста України, кобзаря Тараса Компаніченка. В програмі прозвучить музика та поезія доби Івана Мазепи, а саме твори Івана Величковського, Клементія Зіновіїва, св. Дмитрія Туптала, Стефана Яворського, Антона Гамалії, Данила Братковського, Теофана Прокоповича, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Самуїла Мокрієвича, Семена Климовського, Івана Орновського, Івана Максимовича, Григорія Граб`янки.