Панове товариство!

Керуючись звичаєвим козацьким правом та гаслом «Мамаєвої Слободи», яке звучить як «реконкіста», тобто «відвоювання», ми – сучасні українські козаки, нащадки лицарів Війська Запорозького Низового, вирішили 9 листопада 2010 року,  в День української писемності та мови здійснити козацьку «шабельну атаку» щодо оборони гідності нашої козацької української мови, дарованої нам Господом Богом. А відтак оголосили Перший Міжнародний Український Літературний конкурс „Козацька балачка”  – http://www.mamajeva-sloboda.ua/news.php?id=449

До участі в конкурсі ми запросили всіх, в чиїх жилах тече горда козацька кров. Адже нащадки козаків, цебто носії «козацької балачки» з XVI по XX ст.. розселились на території між Карпатами, Кавказом та Уралом.

Карта компактного розселення українців в трикутнику між Карпатами, Південним Уралом та Кавказом, складена у Відні 1920 року. Зберігається в відділі картографії Центральної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського АН України.

На адресу оргкомітету надійшли десятки творів, і що надзвичайно приємно, більшість з них із Східних та Південних областей України, а саме з Харківської,  Донецької, Луганської, Одеської, Миколаївської та республіки Крим. Є твори із закордонних теренів, зокрема з Кубані та Сполучених Штатів Америки. Оскільки це перший конкурс, а ми маємо надію, що він з часом стане авторитетним та відомим, тож до нього зможуть долучитись українці, котрі мешкають в історичних областях компактного розселення українських козаків: Брянська область (Стародубщина), Воронезька, Курська, Білгородська, а також українці з Поволжя, Терека, Південного Уралу та Дону Російської Федерації.

Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі» проголошує, що урочистості з нагоди нагородження переможців Першого Міжнародного українського літературного конкурсу “Козацька балачка” відбудуться  на Благовіщення – 7 квітня 2011 року  о 12-00 в приміщенні книгарні українського слова «Шабля «Козака Мамая» за адресою: м.Київ, вул..Михайла Донця, 2 «Мамаєва Слобода».

Нижче, в алфавітному порядку, подаємо декілька уривків кращих вибраних творів деяких авторів, серед яких за рішенням оргкомітету й будуть визначатись переможці Першого Міжнародного українського літературного конкурсу “Козацька балачка”:

Ковальова Олександра (Олеся Шепітько) – «Козацький дух горить у дикім полі»

      Байда

Ще не міліли душі та річки.
Ген на Осколі – чайки, байдаки.
Веслом козацьким вергаючи верші,
Униз спускався Байда Вишневецький.

Так близько від Осколу до Дніпра.
Все близько, бо така зайшла пора,
Що час і простір виміру не мають.
Все близько, що жива душа долає.

 Зухвалий Байдо із козацьких дум,
Яку ще перебудеш ти біду?
Підчепленого за татарський гак,
Яка тебе ще спалює жага?!

 Підчеплений  за гак смієшся ти.
Очам далеко видно з висоти.
Гей, бусурмани, підніміть ще вище.
Хай роздивлюся ваші кочовища!

Обридло гаком ребра лоскотать,
Пора мені на волі погулять.
Щоб на Дінці цвіли пахуче вишні,
Я вщент топтати буду кочовища!

                    * * *

Він стояв у запраній сорочці
На високім березі Дінця.
Хмара на воді і над водою.
Літній днині й хмара до лиця.

Чебрецеві кучері зав’яли,
Скоро в полі будуть жито жать.
Розлетілись давні побратими,
В кожного десь поле і межа.

А у нього річка і хмарина,
І п’янке роздолля чебрецю.
Як він у походах палко мріяв
Про солодку, чисту мить оцю.

Незглибиме літо Батьківщини,
Ось таке у серці він носив,
Як в широкім полі не колосся,
А ворожі голови косив.

Може, завтра в найми до сусіда.
Все його багатство – мить оця:
Полуднева тиша Батьківщини.
Літній днині й хмара до лиця.

Коломієць Сергій – «Переволочна»

Візьми і підніми дорогу в крила…
Сіллю спотіла дорога.
Маки напилися крові,
Ми відцуралися Бога
І загубилися в полі.
Долі, долі, долі і у горі
Зорі, зорі, зорі – сестри мої.
Знову, знову, знову прошу я вас
Богу, Богу, Богу відкрийте нас!!!
Сіль виступа на чолі,
Грішні думки витісняє.
Сіль роз’їдає ступні,
Коли ми правду шукаєм.
Очі засолює піт
Праця тяжка, мов повинна.
Сіллю покриває весь світ
Бога сльоза безневинна.
Довго йдемо під зірками,
Скроплені сіллю світил,
Та ми дістанемось храму
Повні надії і сил.

Шумський Максим – «Бунтарська галера»

            БУНТАРСЬКА ГАЛЕРА

                           1
Галера вийшла із затоки нишком,
Бо протовклася там, здавалось, рік,
Й швиденько, ніби та сороконіжка,
Завеслувала у південний бік.
І знову простір, свіжий вітер – знову!
Кінець війні й облозі – хай їм  грець!
Тож прощавай, розпроклятий Азове –
Найзліша із урусівських фортець!
Як не гатили по ньому гармати
(Уже колись, здавалося, й горів),
Та все ж самим доводиться тікати,
Піднявши всі дванадцять якорів.
Тікати, раз прогнівали Аллаха
Й поклали тут десь сотню тисяч душ.
Хоча, дивись, за втечу вийде й плаха –
Натрусять ще голів, неначе груш.
А ці уруси, виплодки ці грецькі,
Серед яких навіть щеня – козак,
Ще й роблять сміх, бо цей Азов турецьким
Колись же був – під назвою Азак.
І от скажи ж ти – захопили, вражі,
Ще й перебили безліч яничар.
Ні, не дарма мулла галерний каже,
Що тут не обійшлось без чорних чар.
Бо як його інакше пояснити –
Чому непереможний завше флот
І вої, найхоробріші на світі,
Безславно так покинули цей порт?!
Покинули, як і галера «Сарна»
(Це ж так назвав її Анти-паша) –
Легка, стрімка, як козенятко, гарна,
Хто не побачить – розквіта  душа!
Анти-паша і Чорним, й Мармуровим
Носився нею вже з десяток літ.
Перезимує місяць-два – і знову
З весною, бач, джигуриться в похід:
То на війну, то за живим товаром.
І завше, треба визнати, – не даром.
А спробує нехай хоч хто там гнаться,
То будуть непереливки усім:
На «Сарні» і гармат аж он дванадцять,
І хтозна й скільки різних парусів!

Солончук Людмила –  Вірші.  

Українка

Я – плоть від плоті рідної землі.

Тече в мені буремна кров Дніпрова.

Я – віра, що лишають журавлі.

Я – козаками знайдена підкова.

Я -білий шлях, що стелиться у рай.

Для ворогів – то вимощений в пекло.У долі – і

барвінок, і курай які віки вже боряться запекло.

Я -вічна сіль народу на чолі.

Я -українська пісня, казка й дума. Я -всі

тривоги, туги і жалі, які кобзар перебирав на струнах.

Я -страх і жах для підлих москалів.

Зневаг до яничарства не порушу.

Який би чорт мені сільце не плів – я націю продовжувати мушу.

Я -ніж, що ріже мертве і січе.

Незламний дух я Жінки й Берегині.

Я не дозволю, щоб вкраїнську честь свої топтали і московські свині.

Стою на рідних пружних споришах. Ще більше за ляхівну гонорова –

цвіте в мені моя правічна мова від крапочки,

від зойку і до слова, бо мій народ -це Вічності Душа.

Бо Україна -Всесвіту Основа.

Сакральна ця й духовна пуповина

ніколи перерватись не повинна- бо Україна -я.

А я – Вкраїна.

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що ж скородили списами
Московські ребра?..

(«Чигрине, Чигрине…») Тарас Шевченко